що оспівувалося під гітару в підворіттях, досі не відчував. Його цілком влаштовували загальне дівоче поклоніння протягом цих півтора-двох місяців і можливість обирати щасливу, котра вдостоїться царственного поцілунку. А далі Геник просто забував її ім'я. До тих, хто колекціонує перемоги, а тим паче хвалиться ними, він теж, як виявилося, не належав. Завжди хлопця нудило від зайвої балаканини, тим більше – на такі теми.
Давно забулося дитяче лихо – складнощі з вимовлянням звуку «р», через що мусив привчитися ковтати і «л», щоб не так різала вухо гаркавість. Тепер цей уже майже непомітний дефект додавав його скупим висловлюванням особливої чарівності, навіть таємничості. А весь вигляд юного чемпіона – високий зріст, розвинута мускулатура, мужнє просте обличчя з трішки випнутою щелепою – мало на собі ледь помітний відбиток ніби якогось демонічного начала… І це зробило з Геника справжнього героя шкільних романів і дівочих снів… Для декого ж із представників молоді чоловічої статі – й чудовиськом із нічних кошмарів.
Побожний острах, який він навчився викликати в оточення, виявився навіть солодшим за скороминущу жіночу прихильність. У її швидкоплинності Геник не сумнівався ні на мить. Зате він твердо знав: якщо ти вселяєш страх – нічого сам не боїшся. Ось це й вважав своїм досягненням, винагородою за сміливість. І вона вже належала Геникові.
Справжня проба
Простіше взяти самому, ніж попросити, простіше забути, ніж пробачити, простіше відмовитися, ніж принизитись…
Поки Геник насолоджувався перемогами на всіх фронтах, відбулись і деякі зміни в родині найкращого друга Вітька.
Старший Вітьків брат вступив до Саратовського військового морехідного училища, й цим відтепер довгі роки могла пишатися родина. Хлопець він був не дурний – так, відчуваючи цілковиту безкарність у школі дурня клеїв. Це Геник знав і не дивувався з несподіваного успіху того, на кому вчителі «хрест поставили». Однак чого б то самому Вітькові настільки носа дерти – второпати не міг. Знав же цього хлопця як облупленого, у вокзальних і вуличних подвигах той завжди залишався далеко позаду, а тут…
На сімейних зборах обговорили Вітькове майбутнє та ухвалили, що найкраще відправити його до успішного брата, щоб у тому самому місті вступив до ПТУ – подалі від «згубного впливу» шалапута й дрібного крадія Геника, що завжди підбивав тихенького Вітю на різні дурощі та заважав гарно вчитись і мати в школі зразкову поведінку… Куди й поділося миттю антирадянське «вільнодумство» п’яненького татуся! Виявилося, ганебне Вітькове минуле цілком лежить на совісті шибайголови сусіда. Годі! – сказали обурені батьки. Негоже хлопчикові, в якого такий розумний старший брат, валандатися з абиким!
Так Геник втратив того, кого вважав другом з 12-ти років.
Чи було це зрадництвом?
У книжках подібне саме так і називалося. Але вже набагато пізніше Геникові належало зрозуміти: для типової радянської родини подібна зміна «пріоритетів» така сама природна,