Чужинець на чужій землі. Роберт Гайнлайн

пояснити це зараз – хоча б частково?

      – Я спробую, Джубале. Щось є ось тут, переді мною. Це неправильно, його тут бути не повинно. Я мушу йти. Тож я протягую руку і… – Він знову зупинився, виглядаючи розгубленим. – Це так просто, так легко. Будь-хто це може. Зав’язувати шнурки набагато важче. Але для цього немає слів. Мені дуже шкода. Я вивчу більше слів. – Він замислився. – Можливо, ці слова є у томах від «Плант» до «Райм», чи від «Райм» до «Сарр», чи від «Сарз» до «Сорк». Я прочитаю їх сьогодні ввечері, а потім скажу вам за сніданком.

      – Можливо, – погодився Джубал, – але, Майку, зачекай-но хвилинку.

      Він встав з-за столу, пішов у куток і повернувся з великою коробкою, в якій до цього було дванадцять п’ятих[23] бренді.

      – Можеш змусити це зникнути?

      – Це неправильна річ, тому її тут бути не повинно?

      – Ну, припустімо, що так.

      – Але, Джубале, я мушу знати, що це неправильна річ. Це коробка. Я не ґрокаю, чому її існування – неправильне.

      – Гм… Я розумію. Здається, розумію. Припустимо, я підніму цю коробку і кину її у голову Джилл? Сильно кину – так, що це їй зашкодить?

      Сміт відповів з легким смутком:

      – Джубале, ти не зробиш цього з Джилл.

      – Гм… Прокляття, так – думаю, що не зроблю. Джилл, кинеш коробку в мене? Гарно і сильно. Наслідки – щонайменше розбита голова, тобто якщо Майк не зможе захистити мене.

      – Джубале, не думаю, що ця ідея краща за попередню.

      – О, припини! Задля наукового інтересу… і Бена Кекстона.

      – Але… – Раптом Джилл підстрибнула, схопила коробку і кинула її просто в голову Джубала.

      Джубал мав намір стояти і прийняти її, але інстинкт та звичка перемогли, і він ухилився.

      – Промазала, – сказав він, – але де коробка? – Джубал озирнувся. – Прокляття, я не бачив, як це сталось. Я маю на увазі – я дивився прямо на неї. – Він подивився на Сміта: – Майку, це те, що… Що трапилося, хлопче?

      Людина з Марса тремтів і здавався дуже нещасним. Джилл поспішила до нього й обняла за плечі:

      – Годі, годі! Все гаразд, любий! Ти зробив все чудово, – щоб це не було. Вона навіть не доторкнулася до Джубала. Просто зникла.

      – Думаю, так і було, – погодився Джубал, оглядаючи кімнату і покусуючи пальця. – Анно, ти бачила?