заклалися щодо того, кого першого опублікують у розділі «Питання й відповіді», і тепер я чекаю на відповідь. Ти що думаєш? – запитує Ван-Паттен.
– Про що? – роздратовано питаю я.
– Лофери з торочками, довбню, – каже він.
– Ну, хлопці… – Я обережно зважую слова. – Такі лофери традиційно носять як повсякденне взуття… – Я кидаю погляд на Прайса, мені страшенно хочеться випити. Він просковзає повз Луїса, котрий простягає йому руку.
Прайс усміхається, щось каже і йде далі, до нашого столика. Луїс знову намагається привернути увагу бармена, і знову йому не щастить.
– Але це заведено саме тому, що популярно, так? – нетерпляче запитує Крейґ.
– Так, – киваю я. – Якщо вони чорні чи з кордівської кольорової шкіри.
– А коричневі? – з підозрою питає Ван-Паттен. Я замислююсь, потім відповідаю:
– Надто спортивно для ділового костюма.
– Про що провадите, педики? – питає Прайс.
Він передає мені склянку й сідає, схрестивши ноги.
– Добре, добре, – каже Ван-Паттен. – Тепер моє питання. З двох частин. – Він робить театральну паузу. – Заокруглений комірець – це надто урочисто чи надто повсякденно? Друга частина: який вузол для краватки личить таким комірцям найбільше?
Прайс досі стривожений, голос – напружений, і він відповідає швидко, вимовляючи слова так чітко, що їх чутно у всьому барі:
– Це цілком універсальна деталь, яка підходить до костюмів і до спортивних курток. Для урочин такий комірець слід накрохмалити, для офіційного прийому – додати шпильку. Він раптом зітхає так, наче помітив когось.
Я озираюсь, намагаючись зрозуміти, кого саме. А Прайс веде далі:
– Якщо такий комірець вдягнути до блейзера, тоді він має виглядати м’яким, і годяться обидва варіанти, зі шпилькою та без неї. Це традиційний стиль для приватних шкіл, тож найкраще його врівноважить доволі невеликий простий італійський вузол.
Він робить ковток мартіні й міняє ноги місцями.
– Ще питання?
– Купіть йому випити, – каже вочевидь вражений Мак-Дермотт.
– Прайс? – мовить Ван-Паттен.
– Так? – відгукується Прайс, оглядаючи залу.
– Ти безцінний.
– Слухайте, де будемо вечеряти? – питаю я.
– Вірний містер Заґат[34] завжди зі мною, – каже Ван-Паттен, дістаючи з кишені довгий кармазиновий буклет, і показує його Тімоті.
– Ура, – сухо реагує він.
– Чого нам хочеться? – це я.
– Чогось білявого, з великими цицьками. – Прайс.
– Може, підемо у сальвадорське бістро? – Мак-Дермотт.
– Ми збирались потім у «Тунель», то давайте кудись недалеко. – Ван-Паттен.
– Чорт, – заводить Мак-Дермотт. – Ми йдемо в «Тунель»? Минулого тижня я там підчепив таку ціпоньку з Вассара…[35]
– Господи, не починай знову, – стогне Ван-Паттен.
– Тобі щось не так? – огризається