готові? – Драматична пауза. – Вона подрочила мені рукою, і, ви уявляєте… навіть рукавичку не зняла.
Він відкидається на спинку стільця і потягує свій напій, виглядаючи вкрай самовдоволено.
Ми всі сприймаємо це серйозно. Ніхто не кепкує з Мак-Дермоттових одкровень чи його нездатності натиснути на ту дівку. Всі мовчать, але думають про одне: ніколи не знімати дівчину з Вассара.
– Тобі потрібна ціпонька з Кемдена, – каже Ван-Паттен, прийшовши до тями після оповіді Мак-Дермотта.
– Чудово, – кажу я. – Дівка, яка думає, що спати з власним братом – нормально.
– Так, але ж вони вважають, що СНІД – це новий англійський гурт, – зауважує Прайс.
– То де вечеряємо? – запитує Ван-Паттен, вивчаючи запитання, написане на його серветці. – Куди, до біса, підемо?
– Навіть смішно, що дівчата вірять, ніби хлопців турбують хвороби і схожа фігня, – похитує головою Ван-Паттен.
– Я не вдягатиму чортів презерватив, – виголошує Мак-Дермотт.
– Я відксерив одну статтю, – каже Ван-Паттен, – і там написано, що шанс щось таке підхопити – нуль, нуль, нуль, нуль і половина десятитисячної відсотка, щось таке, і байдуже, з якою задрипаною хвойдою і збоченкою ти б не примудрився переспати.
– Нормальні хлопці не можуть захворіти.
– Ну, білі хлопці.
– Дівчина була в довбаній рукавичці? – питає Прайс, і досі шокований. – Рукавичка? Господи, чому ти сам не подрочив замість того?
– Знаєте, член теж встає, – каже Ван-Паттен. – Це слова Фолкнера.
– До якого коледжу ти ходив? – запитує Прайс. – Пайн Менор?
– Народе, – кажу я. – Дивіться, хто до нас йде.
– Хто? – Прайс навіть голову не повертає.
– Підказка, – кажу я. – Найбільш слизький тип у «Дрексель, Бернем, Ламберт».
– Коннолі? – здогадується Прайс.
– Привіт, Престоне, – кажу я і потискаю Престону руку.
– Друзі, – каже Престон, стоячи над столом і киваючи іншим. – Перепрошую, але повечеряти з вами сьогодні не зможу.
Престон вбраний у двобортний шерстяний костюм від «Александр Джуліан», бавовняну сорочку та шовкову краватку «Перрі Елліс». Він присідає поруч зі столом, для рівноваги поклавши руку на спинку мого стільця.
– Мені дуже прикро, що доводиться вам відмовляти, але знаєте, так склалось.
Прайс дивиться на мене викривальним поглядом і одними губами питає: «А його запрошували?»
Я знизую плечима і допиваю свій «Джей енд Бі».
– Чим вчора займався? – питається Мак-Дермотт і додає: – Нічого костюмчик.
– Ким він вчора займався, – виправляє його Ван-Паттен.
– Ні-ні, – каже Престон. – Дуже поважний, пристойний вечір. Без дівок, без випивки, без кокаїну. Ходили з Александрою та її батьками в російську чайну. Уявляєте, вона називає батька Біллі… Але я так втомився і випив лише одну «Столичну». – Він знімає окуляри (звісно ж, «Олівер Піплз») і позіхає, протираючи їх носовичком від «Армані». – Точно не знаю, але, здається, той дивний православний офіціант кинув кислоти мені в борщ. Я такий