прийняти те, що коїться навколо; коли твоє тіло якимось чином налаштовується на це божевілля і ти вже майже там, де все має свій сенс, щось клацає і ми маємо якусь чортову божевільну негритянку, яка насправді хоче – послухай мене, Бейтмене, – хоче бути на вулиці, на цих вулицях, розумієш, саме цих, – він показує рукою. – І у нас є мер, який не слухає її, який не дозволить цій сучці йти своїм шляхом, Боже правий, не дозволить чортовій сучці замерзнути до смерті, витягне її з нею самою створених злиднів, і ось ми знову там, звідки починали, збентежені та обдурені… Двадцять чотири, ні, двадцять п’ять… Хто буде в Евелін? Чекай, я вгадаю. – Прайс піднімає руку з бездоганним манікюром. – Ешлі, Кортні, Мелдвін, Марина, Чарльз – поки все правильно? Може, один з «митців», друзів Евелін, з того Богом забутого Іст-Віліджу[6] Ти знаєш таких, вони можуть спитати Евелін, чи є в неї сухе біле шардоне…
Він ляскає по чолу, заплющує очі й бурмоче, зціпивши зуби:
– Я кидаю Мередіт, йду від неї. Вона постійно вимагає, щоб я її любив. З мене годі. Чому я одразу не зрозумів, що вона – типова ведуча телевікторини?… Двадцять шість, двадцять сім… Я кажу їй, що я – чутлива людина. Розповів, як мене вразила аварія «Челенджера»,[7] – то чого ще їй треба? Я людина високоморальна, толерантна, вкрай задоволена своїм життям, з оптимізмом дивлюсь у майбутнє – як і ти, либонь?
– Звісно, але…
– А від неї отримую лише лайно… Двадцять вісім, двадцять дев’ять, чорт забирай, тут ціле гніздо волоцюг. Кажу тобі…
Він зупиняється раптово, наче спустошився, відвертається від чергової реклами «Знедолених» і, згадавши про щось важливе, питає:
– Ти читав про того ведучого телепередачі? Він убив двох підлітків. Педик збочений. Сміх та й годі.
Прайс чекає на реакцію. Її немає. Раптом: Верхній Вест-Сайд.
Він каже таксисту зупинити на розі Вісімдесят першої та Рівер-сайд, бо ця вулиця йде не туди.
– Не треба об’їжджати… – починає Прайс.
– То, може, я об’їду, – говорить таксист.
– Не переймайтесь. – І навіть не відвертаючись, без посмішки, крізь зціплені зуби: – Вайло чортове.
Водій зупиняється. Два таксі за цією машиною сигналять та їдуть далі.
– Може, взяти квітів?
– Нє. Чорт, це ж ти з нею спиш, Бейтмене. Чого це ми мусимо нести Евелін квіти? Мені потрібна решта з п’ятдесяти, – попереджує він водія, скоса дивлячись на червоні цифри на лічильнику. – Прокляття. Це стероїди. Вибач за різкість.
– Я думав, ти перестав їх приймати.
– У мене з’явилися прищі на руках та ногах, ультрафіолетові ванни не допомагали, тож я почав ходити замість цього в солярій і позбувся їх. Боже, Бейтмене, ти б бачив, який рельєфний у мене живіт. Ідеальний, підкачаний… – говорить він дивним, відстороненим тоном, чекаючи на решту від таксиста. – Рельєфний.
Прайс не лишає таксисту чайових, однак той все одно щиро вдячний.
– Бувай, Шломо, –