від тарілки.
Виделку я заніс над нею, але рука не рухається, наче у неї є власний розум і вона відмовляється порушити чудовий дизайн страви на тарілці. Я зітхаю, безнадійно, і відкладаю виделку.
– Чорт, я мушу записати фільм, що йде по кабельному, для Менді. – Він витирає губи серветкою і підводиться. – Я повернусь.
– Хай вона сама запише, йолопе, – каже Прайс. – Ти що, здурів?
– Вона в Бостоні, у дантиста, – Ван-Паттен знизує плечима, підкаблучник.
– І що ти будеш робити? – мій голос тремтить, я й досі думаю про візитівку Ван-Паттена. – Дзвонитимеш на канал?
– Ні, – каже він. – Мій тоновий телефон прив’язаний до програми на програвачі «Відеонікс», купив його у «Хаммахер Шлеммер».
Він виходить, натягаючи підтяжки.
– Як модно, – невиразно кажу я.
– Що ти будеш на десерт? – кричить до нього Мак-Дермотт.
– Щось із шоколадом і без борошна, – кричить Ван-Паттен у відповідь.
– Ван-Паттен більше не тренується? – запитую я. – Він наче погладшав.
– Схоже на те, – погоджується Прайс.
– Хіба він не член клубу «Вертикаль»? – цікавлюсь я.
– Не знаю, – буркоче Прайс, дивлячись на свою тарілку, тоді відсуває її й показує офіціантці жестами, що хоче ще «Фінляндію» з льодом.
Інша підтягнута офіціантка нерішуче наближається до нас з пляшкою шампанського, «Пер’є-Жуе», не вінтаж, і каже, що це подарунок від Скотта Монтґомері.
– Не вінтажне, от слимак, – шипить Прайс, шукаючи поглядом столик Монтґомері. – Невдаха.
Він зводить угору великі пальці.
– Цей вилупок такий низький, що його ледве видно.
Здається, я показав пальці Конраду, тут не розбереш.
– А де Конрад? – питаю я. – Треба б привітатися.
– Це той, хто назвав тебе Гамільтоном, – відповідає Прайс.
– То був не Конрад, – кажу я.
– Точно? До біса на нього схожий, – каже він, але слухає мене неуважно, бо не відводить очей від відкритого декольте підтягнутої офіціантки, яка нагинається, щоб міцніше вхопити корок пляшки.
– Ні, то був не Конрад, – кажу я, дивуючись, що Прайс не впізнає своїх колег. – У нього зачіска краща.
Ми сидимо мовчки, поки приваблива дівчина розливає шампанське. Коли вона йде, Мак-Дермотт запитує, чи сподобалась нам їжа. Я кажу йому, що пиріг був нівроку, але соусу було забагато. Мак-Дермотт киває і каже:
– Мені таке казали.
Повертається Ван-Паттен, бурмоче:
– Їхня ванна кімната не годиться для коксу.
– Десерт? – пропонує Мак-Дермотт.
– Тільки якщо в них є шербет із «Белліні», – позіхає Прайс.
– То беремо рахунок? – питає Ван-Паттен.
– Час йти по дівках, джентльмени, – кажу я.
Підтягнута офіціантка приносить рахунок. 475 доларів, значно менше, ніж ми очікували. Кожен платить за себе, але мені потрібна готівка, тож я розплачуюсь платиновою карткою «Америкен експрес» і забираю