на Амстердам-стрит. Біля її ніг стоїть пластиковий стаканець для кави, і я, посміхаючись, наближаюсь до неї, шукаючи дрібні гроші в кишені, – мене наче щось тягне. У неї надто юне й свіже для волоцюги, засмагле обличчя, і тому те, що вона змушена жебрати, видається ще жахливішим. У ті секунди, які потрібні, щоб пройти від краю тротуару до сходів, на яких вона сидить, я уважно її вивчаю – голова дівчини похилилася, вона тупо вдивляється у свої коліна. Помітивши, що я стою над нею, вона підводить очі, без посмішки. Мені хочеться зробити якусь просту добру справу, я нахиляюсь до неї, мої очі так і випромінюють співчуття, і я кидаю долар у її стаканець, кажучи їй: «Удачі».
Обличчя дівчини змінюється, саме тому я помічаю книгу в неї на колінах (це Сартр), поряд із нею – сумку для книг Колумбійського університету, і нарешті – темно-коричневу каву в стаканці, і в ній плаває моя доларова купюра. Усе це забирає кілька секунд, однак таке відчуття, що це – уповільнена зйомка; вона дивиться на мене, потім у стаканець і кричить:
– Це що за фігня?
Я завмираю над кавою, зігнувшись й зіщулившись, і белькочу:
– Я не… я не знав, що він… повний…
Мене трясе, я відходжу й ловлю таксі, й дорогою до «Губерта» мені ввижається, що будинки – це гори, вулкани, вулиці стають джунглями, небо – театральною фоновою декорацією… Перш ніж вийти з машини, доводиться звести очі докупи, щоб прочистити їх. Обід «У Губерта» стає однією тривалою галюцинацією, під час якої я заразом сплю і не сплю.
«У Гаррі»
– Шкарпетки мають пасувати до штанів, – каже Рівзу Тодд Гемлін, а той уважно слухає, помішуючи паличкою свій «Біфітер»[54] з льодом.
– Це хто сказав? – запитує Джордж.
– Послухайте, – терпляче пояснює Гемлін. – Якщо ви вдягаєте сірі штани, то й шкарпетки вдягаєте сірі. Все дуже просто.
– Чекай, – втручаюсь я. – А що, як взуття – чорне?
– Це нічого, – каже Гемлін, потягуючи свій мартіні. – Але тоді ремінь має пасувати до взуття.
– Виходить, ти кажеш, що з сірим костюмом можна носити або сірі, або чорні шкарпетки? – запитую я.
– Ну… так, – відповідає збентежений Гемлін. – Здається. Це я так сказав?
– Розумієш, Гемліне, – кажу я. – Я не згоден щодо паска, бо взуття знаходиться далеко від талії. Гадаю, треба зосередитися на тому, щоб ремінь підходив до штанів.
– У цьому щось є, – каже Рівз.
Ми – Тодд Гемлін, Джордж Рівз та я – сидимо «У Гаррі», зараз трохи по шостій. Гемлін вбрався у костюм від «Любіем», шикарну смугасту бавовняну сорочку з косим комірцем від «Бьорберрі», шовкову краватку від «Резікейо» та ремінь «Ральф Лорен». На Рівзі двобортний костюм на шість ґудзиків від «Крістіан Діор», бавовняна сорочка, шовкова краватка з орнаментом від «Клейборн», шкіряні черевики з перфорацією та шнурівкою від «Аллен-Едмондз», у кишені – бавовняний носовичок, певно, «Брукс Бразерс», темні окуляри від «Лафонт Парі» лежать на серветці біля його склянки, а непоганий дипломат від «Ті Ентоні» стоїть на порожньому стільці біля нашого столика. Я вдягнув однобортний темний костюм