шию, притулилася. Він знову відчув, як б’ється її серце. Злякано слухав те стукотіння, не знав, що казати, що робити, ніяково озирався навколо та пік раків, аж в очах залоскотало.
– Висю! Що ти собі дозволяєш? Висю! Це непристойно! Кидатися на шию хлопцеві та ще й… такому, – аж простогнала на останньому слові пані Ольга.
– Вишеславо, доцю моя, що все це значить? Як ти поводишся? Ти аж так знаєш цього хлопця?! – Голос пана Міхала спокійний і доброзичливий, але видно, що йому також не вельми до вподоби несподіваний порив доньки, її обійми із сином звичайного сільського рольніка[21].
– Це ж… – Тітка Мар’яна, мабуть, хотіла сказати, що це її небіж, син покійної сестри Оляни, брат того самого Тимоша, але вчасно згадала, що про Тимоша заборонено говорити, і не тільки про нього, а й взагалі про будь-кого з Черкасів. – Це ж… той самий хлопчик, який врятував панночку Вишеславу. Тоді, на мосту… Левком його звуть.
Тітка Мар’яна перехрестилася. Пані Ольга впала у крісло і затулила руками обличчя. Пан Міхал застогнав і знову спробував підвестися. Мертва тиша, що зависла у покоях, здавалося, ось-ось упаде згори, як величезна кам’яна брила, і придушить усіх своєю ваготою. Але її падіння несподівано зупинив гість.
– А підійди-но, хлопче, до мене. Ну-ну, досить обійматися, як закохані молодята! То ваш сторож каже, що це крадій? А чим же він міг красти, прошу панство? Що в тебе з руками, парубче?
– Таке скажете, пане Мандрико, – парубок. Та в нього ще молоко на губах не обсохло. Це меншенький син меї сестри покійної, Оляни Ярич. А руки… Та він і вродився такий. Мо’, за гріхи чиїсь, невідь у якому коліні скоєні, – зітхнула тітка Мар’яна. – Бо сам ще не встиг нагрішити. І не слухайте ви Данила – не той це хлопець, щоб вкрасти чи шкоди якої наробити. Він же такий, що навіть мурахи не зобидить, і не те що чужого не візьме – своє останнє иншому віддасть. Такий уже якийсь удався. Ні урвати, ні схитрувати. Та ви-те ж самі хіба не бачите? У нього ж на лиці написано.
Левко спалахнув і заховав руки за спину. Ох уже ця тітка Мар’яна! Ну навіщо вона про молоко на губах? А цей чоловік про його руки навіщо? І все перед Вишенькою… Ступив до дверей і хотів уже чкурнути. Але Мандрика досить спритно, як на його кремезну статуру, зіскочив з місця і перепинив Левка біля самих дверей. Взяв у свої великі сильні долоні Левкові – круглі, з короткими пальцями, міцно з’єднаними вузькими перетинками, схожі чи то на лапи невідомого звірка, чи на ласти водяної істоти, і почав їх розглядати. Легенько штрикнув своїм твердим сильним пальцем у праву Левкову долоню – чутлива, тонка, аж прозора шкіра на ній вмить стала яскраво-рожевою, взялася брижами, але долоня так і залишилася розпрямленою, пальці не зігнулися, не стиснулися в кулак.
– Хочеш поїхати зі мною? – перевів погляд з Левкових рук на обличчя.
– Я? Поїхати? Куди?
– Ну, спочатку мені треба навідатися до Любомля, тоді до Мацейова, далі до Ковеля, звідти до Олики – є там у мене один дуже серйозний пацієнт, а вже після всього, якщо хтось іще по дорозі не перехопить, – до Холма.
– Аж до Холма? Чого мені туди?..
– За