поштарка.
Дарма я сумнівалася в гостроті зору жінки – велосипед слухався її, мов живий, і їхав дорогою рівно, не хибався на виїмках. Та й машин тут було не багато – тільки й того, що зустріли вантажівку, молоковоз і підтоптаний «Москвич».
Поштарка не втрачала часу дарма й розпитувала мене. Найперше її цікавило, якою-такою родичкою доводжуся родині Письок. Правду казати не хотіла, та й не потрібна була вона цій жінці. Її вдовольнила розповідь про те, що я – троюрідна племінниця Назара й ось маю одну слизьку справу до його сім’ї, пов’язану з розподілом майна нагло загиблого далекого бездітного дядечка.
Мова про спадок її дуже збадьорила, і вона відчайдушно запедаляла вперед, у нетрі приватного сектора. Незабаром ми вигулькнули біля червоного цегляного будинку з чорними грядками й молодими деревцятами на подвір’ї.
– Тобі сюди, – мовила поштарка, пригальмувавши. – Передавай привіт від мене Зіні. Відчиняй хвіртку й заходь, не бійся. У них є собачка, але він не кусається.
– Не знаю, як вам і дякувати, – зашарілася.
– То пусте, – запевнила жінка й скочила на велик. – Щасти!
– Щасти й вам, – мало не вклонилася косоокій, помічною жіночкою вона виявилася, хоч і занадто цікавою… І як мені привіт від неї Зіні передати, якщо поштарка своє ім’я не назвала?
Мене всю почало трясти від хвилювання, коли відчинила хвіртку та зайшла на подвір’я. Під ноги кинувся маленький собачка й зашавкотів. Можливо, він жодної людини й не вкусив, але кидався на ноги, що аж… Мимоволі зупинилася, бо злякалася, що залишуся без холоші.
– Хто це там? – двері веранди відчинилися, і звідти висунувся незадоволений писок худої жінки зі, здавалося, зміщеним набік носом.
– Драстуйте, – привіталася.
– І тобі не хворіти, – сказала господиня. – Чого тобі? Показники лічильника?
– Ні, – замотала головою. – Ви – Зіна Писька?
– Так, це я, – насторожено відповіла жінка.
– Я – до вас. – Собачка під ногами загавкав дужче.
– Та цить, заразо, – гаркнула на пса жінка. – Заходь у хату.
– Дякую, – минула кудлатого охоронця й ступила на веранду.
Господиня не стала мені пропонувати заходити далі й кивнула на невеликий старенький диванчик під вікном:
– Сідай, можеш не роззуватися, чого хотіла?
– Зіно… не знаю, як вас по батькові, – мовила, а в самої від хвилювання спина змокріла.
– Зінаїда Іванівна, – сухо сказала жінка й у передчутті якоїсь неминучої біди схрестила руки на грудях.
– Зінаїдо Іванівно, – уже ледь не плакала, – я – позашлюбна дочка вашого покійного чоловіка Назара.
Жінка жадібно ковтнула повітря й оторопіло провела очима туди-сюди. Відтак схопилася за серце.
– Синочку! – крикнула вона. – Дай валідолу!
У ту хвилину валідол був потрібен не тільки їй.
Я схопилася, допомогла Зінаїді Іванівні сісти на диванчик. Тим часом двері, які вели в хату, відчинилися і забіг схарапуджений… Ірокез. На бігу