підійшла до вікна й кинула в них сушену рибу.
Потім звернулася до Чона До:
– На що дивишся?
Витягла з комода щось із чоловікового одягу.
– Надягни-но майку! – кинула йому білу майку.
Майка була замала й різко пахла другим помічником. Просунути в неї руки було справжнім кошмаром.
– Напевне, караоке-бар – не місце для тебе, – зауважив Чон До.
– Козли, – повторила вона й закурила, сидячи на другому стільці; подивилася вгору, наче там було щось таке, що треба було розгадати. – Вони всю ніч пили за мого чоловіка, за героя. – Вона провела рукою по волоссю. – Я випила, мабуть, з десяток чарок сливового вина. Тоді вони стали вмикати сумні пісні на автоматі. Коли я співала щось із «Почхонбо»[18], у мене вже ніяких сил не було. І тоді вони почали боротися за те, «щоб відволікти мене від цього»!
– Чого ти взагалі з ними водишся?
– Мені вони потрібні, – промовила вона. – Мені скоро виберуть нового чоловіка. Мені треба справити на людей гарне враження. Треба, щоб вони знали, що я вмію співати. Це – мій шанс.
– Ці типи – просто місцеві бюрократи. Вони – ніхто.
Вона схопилася за живіт, їй було недобре.
– Я так стомилася від того, що заражаюся риб’ячими паразитами й маю пити хлорні таблетки. Ти ж чуєш, від мене цим тхне. Ти можеш повірити, що це зі мною зробив рідний батько? Ну, як я можу приїхати до Пхеньяна й тхнути рибою та хлоркою?!
– Послухай, – сказав Чон До. – Я розумію, це виглядає не дуже гарно, але, певне, твій батько знав, які є варіанти. Звичайно, він вибрав для тебе найкраще.
Яким ницим і потворним виявилося зараз для нього це – практично повторити твердження, яке він стільки разів говорив іншим хлопчикам: «Ти ж не знаєш, через що вони проходили, твої батьки не відправили б тебе до сиротинця, коли б то не був найкращий варіант із можливих – а може, узагалі єдиний!»
– Пару разів на рік оці люди приїжджали до міста. Поставлять у шеренгу всіх дівчат, і красиві – вони просто… – вона закинула голову й випустила дим угору, – просто зникають. У мого батька були зв’язки, він завжди дізнавався, коли це, і я тоді лишалася вдома, буцімто хвора. Потім він узяв та й послав мене сюди на берег, на цей завод. Але сенс який? Для чого бути в безпеці, для чого виживати, коли ти матимеш п’ятдесят років потрошити рибу?!
– А хто тепер ці дівчата? – спитав Чон До. – Барменки, покоївки чи щось гірше? Думаєш, оцим п’ятдесят років займатися краще?
– Якщо воно і справді так – то скажи. Якщо саме це з ними й відбувається – то скажи мені точно.
– Та я не можу точно знати. Я зроду в столиці не був.
– То й не кажи, що вони повії, – сказала вона. – Ці дівчата були моїми подругами. – Вона люто кинула на нього оком. – Який же ти шпигун?
– Та я просто радист.
– Чого я тобі не вірю? Чому в тебе нема справжнього імені? Я про тебе знаю тільки те, що для мого чоловіка, який ще з підліткового віку не виріс, усе як тринадцятирічний хлопчисько, – ти кумир. Тому він і возився