До глибоко зітхнув. Коли банка наповниться, настане ніч, а він цього не хотів, бо, коли вона задме свічку, кімната стане темна, як море з другим помічником на його хвилях.
– Сюди б моє радіо.
– Ти маєш радіо? – спитала вона. – А де?
Чон До кивнув у бік вікна, у бік будинку начальника заводу:
– У мене в кухні, – пояснив він.
Чон До проспав усю ніч, а вранці прокинувся: його режим перелаштувався. Уся сушена риба з кімнати зникла, натомість на стільці стояло його радіо; неприєднані частини стояли поряд у пластиковому тазику. Коли ввімкнулися новини, він почув, як весь будинок загув двома сотнями гучномовців. Він дивився на те місце на стіні, де раніше була карта, а тим часом йому розповідали про майбутні переговори в Америці, про те, що Великий Керівник відвідав цементний завод у Сінпхо, про те, що північнокорейська команда з бадмінтону всуху перемогла лівійців, і врешті нагадали про заборону їсти ластівок, оскільки ті регулюють чисельність шкідників рису.
Чон До важко зіп’явся на ноги, знайшов шмат бурого паперу. Тоді натяг зашкарублі від крові штани, у яких був чотири дні тому, коли з ним оте все сталося. За дверима, у кінці коридору, стояла черга до туалету десятого поверху. Оскільки всі дорослі були на консервному заводі, то вона складалася з бабусь і дітей; усі чекали, тримаючи в руках шматки паперу. Коли настала його черга, Чон До побачив, що в кошику повно пожмаканих сторінок «Родон сінмун», яку заборонено було рвати, не кажучи про те, щоб нею підтиратися.
Просидів він там довго. Нарешті вилив в унітаз два черпаки води, а коли виходив, його зупинила якась старенька в черзі.
– Це ти живеш у домі начальника заводу? – спитала вона.
– Так, – відказав Чон До.
– Краще б той будинок згорів! – сказала старенька.
Коли він повернувся, квартира була відчинена. Там Чона До зустрів той самий чоловік, який його допитував. У руках він тримав пару «найків».
– Що це, в дідька, у вас на даху?
– Собаки, – відказав Чон До.
– Смердючі створіння. У Пхеньяні вони заборонені. Так і тут повинно бути. Та й свинину я можу в будь-який день отримати.
Чоловік підняв своїми покрученими руками «найки»:
– А це що таке?
– Якісь черевики американські, – сказав Чон До. – Одного вечора в сіті нам потрапили.
– Та невже! А для чого вони?
Було важко повірити, що слідчий із Пхеньяна ніколи не бачив хороших кросівок. Проте Чон До пояснив:
– Напевне, для фізкультури.
– Чув про таке, що американці займаються безглуздою працею для розваги. А це що таке? – Він показав на радіо.
– Це з роботи, – відповів Чон До. – Я його лагоджу.
– Увімкни!
– А воно ще не зібране. – Чон До показав на тазик із деталями. – Та й коли б зібрав, то антени нема.
Слідчий поклав кросівки й пішов до вікна. Сонце було високо, але ще йшло вгору, і глибоке море під його промінням блакитно сяяло.
– Ти тільки поглянь! Дивився б на це й дивився.
– Так, дуже гарне море, – шанобливо відказав Чон До.
– Якщо