та третьої неділі щомісяця.
– Ні, – каже Марла. Вона не згодна, вона хоче все. Увесь рак, усіх паразитів. Марла замружує очі. Вона й не мріяла, що може почуватися так пречудово. Вона вперше відчула себе по-справжньому живою. Її шкіра стала чистішою. За все своє життя вона не бачила мертвої людини. Життя її було позбавлене сенсу, бо ж вона не мала з чим його порівняти. А тепер вона знає, що таке смерть. Вона бачить утрати, біль і страждання тих, хто при смерті. Вона бачить їхній плач і дрож, їхній жах і покуту. Тепер, коли вона знає, куди ми всі прямуємо, Марла насолоджується кожною миттю свого життя.
Ні, вона не полишить жодної групи.
– Назад, у ті часи, коли я не відчувала життя, я не хочу, – каже Марла. – Раніше, щоб почуватися добре й радіти хоча б тільки тому, що дихаю, я працювала в похоронному бюро. То й що з того, коли мені не вдалося знайти роботу за фахом?
Повертайся тоді до свого бюро, кажу я.
– Похорон не порівняти з цим, – каже Марла. – Похорон – це просто абстрактний ритуал. А тут ти переживаєш смерть по-справжньому.
Пари довкола нас витирають сльози, шморгають носами, плескають одне одного по спині й розмикають обійми.
Ми не можемо ходити разом, мовлю я до неї.
– То й не ходи.
Мені це потрібно.
– Ходи на похорони.
Усі вже розійшлися, стають колом і беруться за руки для завершальної молитви. Я відпускаю Марлу.
– Як довго ти сюди ходиш?
Завершальна молитва.
Два роки.
Мене беруть за руку. Марлу беруть за руку.
Зазвичай, коли починається моління, мені спирає дух. О, благослови нас! Благослови нас у гніві нашому й нашому страху!
– Два роки? – шепоче Марла, нахиляючи голову.
О, спаси і вбережи нас!
Усі, хто міг помітити, що я ходжу сюди вже два роки, або померли, або видужали й більше сюди не поверталися.
Поможи нам, поможи нам.
– Гаразд, – каже Марла, – гаразд, гаразд, можеш лишити собі рак яєчок.
Великий Боб, велетенська бодня сала, схилився наді мною й плаче. Дякую.
Вкажи нам шлях і даруй нам спокій.
– Нема за що.
Ось так я зустрів Марлу.
5
Хлопчина зі служби безпеки все мені пояснив.
Вантажники можуть не звертати уваги на валізу, в якій щось цокає. Цей хлопчина називав вантажників кидачами. Сучасні бомби не цокають. Але якщо валіза вібрує, вантажники – «кидачі» – мають викликати поліцію.
Жити з Тайлером я став саме через те, що більшість авіакомпаній мають такі правила щодо валіз, які вібрують.
Повертаючись із аеропорту імені Даллеса, я мав одну валізу, де складено було все. Коли багато подорожуєш, то зрештою дізнаєшся, які речі тобі потрібні, і щоразу до валізи пакуєш те саме. Шість білих сорочок. Дві пари чорних штанів. Мінімум, потрібний для виживання.
Дорожній будильник.
Бритву на акумуляторах.
Зубну щітку.
Шість пар спіднього.
Шість пар чорних шкарпеток.
Як розповів хлопець зі служби безпеки, коли мою валізу вантажили в аеропорту імені Даллеса,