ти мені на плечі.
– Як то? Вам… тяжко буде.
– Нє, – сказав Панас. – Я нагнуся, а ти залізай. Ще й не такого підіймав.
І присів. Малий завагався.
– Я ж солдатський син. Дійду і сам.
– Сідай, – велів Панас.
Марко таки заліз на плечі. Панас понатужився і підняв. Ой, тєжко вже. Захитався. Мусить іти. Трохи похитуючись, потюпав далі. Село, засипане снігом, лежало перед ним те й не те. Старенькі, вкриті білими шапками хатки, мовби присідали, придивляючись до дивних подорожніх. Панас звернув на вулицю, що виводила з тракту (тоді в Загорянах дорога-тракт ще пролягала через село, мимо церковки) на Млинище. Їдна хатина, друга. Почав пригадувати, чиї то хати. Смолярихи, Пацьорина, Гартемова… Бач, ни забув… Чи є досі теї люди, чи вже зовсім інші? Ніде нікого, геть дрімотне село. Й нічого не змінилося. Час мовби завмер, дожидаючись його повернення.
– Ти таки тяжкий, а я старий солдатисько, – сказав до сина.
Нагнувся, присів і раптом впав у кучугуру. Поруч гепнувся син.
– Отакої, – сказав Панас. – Ти не забився?
– Нє, тату, – сказав Марко. – Али я скоро виросту, то, гляди, ще й вас на собі понесу.
– То й добре. Бо я, кажись, таки уїздився.
Обтріпались, потюпали далі. Панас подумав, що час не перехитриш, конем не об’їдеш. Та й де його кінь? Воронки, певно, давно нема. І вперше подумав, що, мо’ ни тре було вертатися. Пуйшов у солдати, та й пропав чоловік, та й по всьому. Або там, на Кубані, з Асміне лишитися, або десь у тих степах, за Дніпром, де землі солдатам багацько мона було взєти… Захазяював би…
І тут на нього напала впертість. Та що ж то таке, як до села свого добрався, то не дійде… Он же ще їдна вуличка, й хата їхня буде.
Бабу зобачив якусь побіля доми неїної, привітався. І хто ж то стоїть, на чоловіка в шинелі пильно примружено зиркає? Не може згадати Панас… А ось же й вулиця й хатинка, дома… Ну, його чи не його…
Він стояв і кликав теплю хвилю радості, а вона не приходила.
«Як же ти довго ходив по світах, солдате», – подумав.
Але за цією прийшла інша думка: «Того й ходив, щоб вернутися. Щоби цеє засніжене село побачити, димок, що над домами де-не-де в’ється. То ж димок, що зачинає моє серце зігрівати».
Гаряче бажання побачити когось зі своїх, мов хвиля у великій ріці, раптово, нагально захльоснуло, обгорнуло, мовби до себе тулить, вкупі з ним хвіртку відчиняє.
– Ми вже прийшли, тату? – чує голос Марка.
– Прийшли, сину. Бо… Бо мали прийти.
Забряжчала клямка, скрипнули двері. І гарячий, застійний, напівзабутий дух ув лице вдарив. Панас одчинив двері до хати, які цілих двадцять п’ять літ, тепер уже й з хвостиком, не одчиняв, ступив за поріг, проказав:
– Доброго здоровля сему дому. Хай пан Біг помагає.
Од ночовок, у яких лущили горох[21], підвела голову худорлява молодиця. Коло неї двійко дітей – вже майже зуросла дівчина і хлопчик, трохи менший за Марка. Хто ж то в їхній хаті хазяює? І тут здогадався – то ж, певно, жінка Тарасова, а то їхні діти. А мама, де ж мама?
– Доброго