вже й не Буцою виглядав, а кавалком шкіри та кісток.
«А він би вернувся, як я?» – Панаса здивувала ця раптова думка.
Граційно (Панас не знав цього слова, але то було так) Гафійка подавала на стіл страви, ніжко-сокорливо припрошувала то капусту, то огірочки, то сальця попробувати, то бульбу, що ставала селянською їжею. Вже захмелілий Панас не стримався і трохи грубувато (по-салдацьки) ляснув по круглій, спокусливій дупці. Гафієчка-Гапочка не образилася, тільки губи зробилися мовби ще більш спухлими, коли дядькові солдату подарувала сяйво своєї диво-усмішки.
Мовби ненароком кілька разів забігала вона до Тараса й Варки, а потому й до хати старої Мотрихи, яку взявся переобладнувати Панас. Говорила, про службу розпитувала, посміхалася, пару разів плечиком, а раз і дупкою, що округлилася ще більше, тернулася. Панас мусив признатися – вельми йому подобається цяя дівчина, що видобула з пам’яті ту давню його любов – Параску, Парасочку, забуту казочку. Боявся собі в тім признатися – бо ж літа, літа, бо ж пересторога, бо ж незажила рана Асміне, бо ж… Али був живою людиною, відчував ще нерозтрачені сили, мав солдатську «вольную за вислугу літ», отже, не був кріпаком, як інші загорєнці (хай не панщину одроблєли, а платили обріг, всеїдно кріпаки, невольні люди), готувався стати справжнім хазяїном. У пана Юзефа добився (сподобався графові колишній солдат), що таки продав пан десятину, хай і поганенької, за болотом, але землі. І ще десятину в Любовні йому, як солдатові, безплатно дали. На останні гроші, що витікали як вода крізь пальці, купив теличку і стару шкапу-коняку, яка ще могла тягти соху. Радів, що Марко помагає, що хлопчак виявився кмітливим. Рішив: якось то вдвох і хазяйнуватимуть – у своїй домі, на своїй землі.
А наприкінці весни, як перецвіли садки і вже й відцвів без[24], прийшла Параска. Теє-сеє, похвалила, що хату Мотришину не впізнати, а як сіли квасу березового попити, й видала те, що він боявся й близько підпускати. Сказала, що винні вони перед ним, Панасом, за щістє (мо’ й не зовсім щістє, а життє людське), за те, що ношу солдацьку замість Пилипа на себе звалив…
– Та що там, – сказав Панас. – Минулося… Ось же я…
– Ти, Панасе, ти… Як би то сказати…
І по хвилі-другій мовчанки видала:
– Я ж бачу, Гафійка тобі подобається…
– Файна дівка, – сказав Панас. – Чиясь доля пісню співає. Тилько ни про нас…
– А чого б нє, Панасе. – Параска аж стрепенулася вся. – Чого б нє!.. Ти їй тоже подобаєшся… Та що там подобаєшся… Вмирає дівка за тобою, я ж бачу… Чом би вам ни поєднатися…
Панас боявся вірити своїм вухам. А Параска була зовсім поруч. Мовби та Параска, на яку так схожа, яку так нагадує неїна дочка.
– Раз у нас не вийшло… То, щитай, дарую тобі свою дочку…
– Вона ж не решето ци полотно, щоб дарувати, – сказав Панас. – Вона жива…
– Ото ж бо, що жива… На тебе теплом дихає…
– А літа… Мені сорок сьомий іде, а вона… Дівча зелене…
– Ну й що, як молода… І не така вже й зелена… Сімнадцять виповнилося перед Паскою… Ще рік-два, і старою