ти знову не замкнула двері! – вигукнула одна з жіночок-квочок. – Якого біса збирали гроші на замок?
– Я закливала… – ображено відповіла дівчинка.
– «Закливала» вона! А це що таке? Ходить, хто хоче!
Таня обернулась. На неї дивились розгублені дитячі очі й жіночки-квочки.
На третьому поверсі вона побачила ті ж самі двері. Натиснула на дзвінок. За дверима зачовгали чиїсь ноги. Романова мама? Чи та, що вилаялась по телефону? Таня поправила пасмо волосся і застигла в очікуванні.
Але це була не мама, а жіночка років сорока зі скуйовдженим волоссям і зім’ятим обличчям. Із квартири несло самогонною брагою.
Жінка подивилась на Таню мутними очима й розтулила губи:
– Шо хоч?
– Доброго дня, я Романа шукаю.
– Шукай! – сказала жінка і спробувала зачинити двері, але Таня встигла їх притримати ногою.
– Я викличу поліцію! – прохрипіла жінка, кліпаючи вилупленими очима.
– А може, це мені викликати? Чим тут смердить? Самогоном?
Жінка відпустила двері й прилипла до одвірка.
– Нашо він тобі, той алкаш нещасний? – спитала вона. – Та і не живе він тут. – Вона відчинила двері навстіж. – Іди, шукай собі. Тут навіть трусів його нема.
Таня перейшла через поріг і зупинилась: те, що вона побачила, було якимось неправильним. Неправильним був коридор із витертими шпалерами, світильник із побитим плафоном, брудна підлога. Якими б не були щелепи міста, вони б не змогли так розтрощити Романа.
Її Романа.
…Це сталося на автобусній зупинці. Таня одразу його побачила, високого і стрункого. Він дивився на неї та усміхався – так відверто і щиро усміхались лише її дідусь і бабуся, але вони давно померли.
В автобусі він підійшов до неї і нахилився:
– Привіт, мене звати Романом.
– Таня, – прошепотіла вона й опустила голову. Її обличчя зашарілось рясним рум’янцем, їй стало ніяково, що її улюбленого кота теж звати Романом. Він був уже старенький, але на мишей іще полював.
– Ти місцева? – запитав він.
– Так.
– І я.
– Я тебе ніколи не бачила.
– Мої батьки звідси, але ми довго жили у Львові, нещодавно повернулись. Мій батько буде працювати на лікеро-горілчаному комбінаті, він уже колись там працював.
Обличчя перестало пашіти, і Таня боязко глянула на Романа:
– До нас у школу приходили і пропонували роботу на комбінаті.
– Не раджу.
– Та я і не хочу, я буду поступати в університет.
– В який?
– В Шевченка. На журналістику.
– Класно! А я зі Львова перевівся в київський юридичний, щоб бути ближче до батьків. Я вже майже на п’ятому курсі. У мене зараз сесія, післязавтра – другий екзамен.
Ось Тетянина зупинка, треба виходити, а немає сил. Їй так затишно і спокійно поряд із хлопцем, він хороший, тому що погані люди так не усміхаються.
– Я