обернувся, побачив, як його наречена схвильовано прямує до нього, і всміхнувся. Та його обличчя не світилося ніжністю. Радше це усмішка чоловіка, якому нарешті доставили гарну нову машину, аж ніяк не нареченого, що побачив свою кохану. Коли вона наблизилася, батько передав руку доньки йому. Генрі виглядав самовдоволено; він переміг. Вікарій оголосив спів. Поки всі присутні виводили «Направ мене Ти, Великий Визволителю», Лілія відчула, як паніка булькає в ній, немов варення на пічці.
Лілія завжди використовувала найкращі китайські прибори для чаювання по суботах, а ватрушка з лимоном лежала на скляній підставці для тортів. Сандвічі готові, чайник закипів, уже можна заварювати чай. Це їхня маленька таємна вечірка-чаювання, яку вони влаштовували з тих часів, коли померла мати Елізи. Сьогодні у Лілії є подарунок для онучки.
Тиша – небезпечна річ. Мовчання – тверде і надійне, але тиша – передвісниця нещастя, як незасилена нитка, що проситься, щоб її підтягнули. Вікарій розпочав це, бідаха. Він попросив тиші. Під час війни Лілія була маленькою дівчинкою, і вони мали будинок у Лондоні. Там у садку розташовувалося родинне бомбосховище Андерсена, але вони не завжди ним користувалися. Інколи просто ховалися під стіл. Це, звісно, божевілля, але треба все те пережити, щоб зрозуміти їхні почуття. Коли летіли бомби, найдужче боялися не ударів і руйнувань, не вибухів, від яких, здавалося, зараз луснуть вуха, найдужче боялися тиші. Тиша означала, що ця бомба саме для тебе.
– Якщо хтось знає, чому…
Вікарій випустив бомбу. Запанувала тиша, і Лілія порушила її.
Коли наречена побігла назад проходом, її обличчя сяяло від полегкості. Сяяло насправді.
Еліза віддала йому обручку. Але рубін випав і десь закотився в день весілля, його так і не знайшли. Генрі лютував. Лілія могла навіть уявити його пику, кольором схожу на загублений камінець. Зараз вони мали відпочивати в Дубаї. Елізі більше подобалося Сорренто, але Генрі воно здавалося недосить престижним. Зрештою він поїхав до любого його серцю Дубая зі своєю матір’ю, очевидно, щоб гроші не пропадали. А Еліза прийшла на чай до Лілії. На її стільці лежав подарунок, загорнутий у сріблястий папір і перев’язаний блакитною стрічкою, – сукня від Скіяпареллі. Усе одно він її ніколи не кохав.
Ентоні взяв фотографію Терези з туалетного столика і довго її розглядав. Цей портрет зроблено в день їхніх заручин надворі, блискавка пронизала вугільно-чорне небо. З вікна її спальні він дивився на трояндовий сад, там перші краплі дощу падали на оксамитові пелюстки. Він ніколи не бачив Терезу у весільній сукні, але за тривалі роки самотності часто намагався уявити їхнє весілля. Тереза готувалася до цього дня з таким натхненням. Вона обирала квіти для церкви, музику для церемонії. І, звичайно, купила сукню. Вони розіслали запрошення. Ентоні уявляв, як він стоїть біля олтаря і, хвилюючись, чекає її. Такий щасливий, так пишається своєю прекрасною нареченою. Тереза спізнюється, як завжди. Вона заходить