з Дейзі радше роздратувала її, аніж заспокоїла. Та дурепа, напевно, не могла б навести лад навіть у кошику зі сліпими кошенятами, не кажучи вже про школу, де повно вигодованих чипсами та вихованих на подарунках дітей, більшість яких уже зараз вважають, що у світі треба мати три речі – помешкання за державний кошт, дитину й найостаннішу модель кросівок Nike. Після того як батько Дейзі покинув їх, Енні, щоб виростити дочку, тяжко працювала на двох роботах. Квартира, де вони жили, може, розташовувалася й не в найкращому районі, але була чиста, охайна, а головне – їхня. Дейзі вродилася гарною дитиною. Але бути хорошою інколи погано. У шкільній громаді злиденного району, де Дейзі мусила виживати, ті речі, яких її вчила Енні, вважалися за безглуздя. Дотримання загальноприйнятих правил, гарні манери, доброта і бажання старанно працювати в кращому випадку сприймались як дивина. Проте для м’якої Дейзі ці риси стали слабкістю, за яку дівчинка дорого поплатилася. Тож Енні мала навчити дочку ще дечого.
Коли вони дійшли до парку, сонце вже добряче припікало, а на траві було ніде яблуку впасти від молодих жінок з візками, крикливих малюків, мобільних телефонів та попелу від цигарок Benson & Hedges. Мати Дейзі взяла її за руку і провела через зарослий травою ігровий майданчик просто до дерев у глибині парку. Це не прогулянка, вони прямують до певної мети. Дейзі не знала, куди вони йдуть, але відчувала, що мати налаштована рішуче. Ліс – це інший світ, тихий, прохолодний і безлюдний, безпечний для птахів і білок.
– Я приходила сюди з твоїм татом.
Дейзі здивовано глипнула на матір:
– Навіщо?
Мати усміхнулася, пригадуючи. Вона поставила на землю сумку-холодильник і подивилася в небо:
– Ми прийшли, – сказала вона.
Сумка-холодильник стояла у футі від велетенського покрученого дуба, що був схожий на дідуся, хворого на артрит. Крізь його віття Дейзі глянула на цяточки світла і просвіти синього.
Двадцять хвилин по тому вона сиділа на самісінькому вершечку і дивилася вниз на сумку-холодильник.
Коли мати оголосила, що вони залізуть на дерево, Дейзі думала, вона жартує. Та мати говорила серйозно, і Дейзі злякалася.
– Я не можу, – сказала вона.
– Не можеш чи не хочеш?
В очах Дейзі забриніли сльози, але мати була невблаганна.
– Ти не знаєш, що ти можеш, поки не спробуєш.
Тиша і безрух після цього здавалися вічними. Нарешті мати заговорила:
– У цьому світі ми дуже маленькі. Ми не можемо завжди вигравати, ми не можемо завжди бути щасливі. Але єдина річ, яку ми можемо робити завжди, – намагатися. Завжди будуть ці кляті Джонсони, – обличчя Дейзі смикнулося в істеричній усмішці, – і ти не можеш змінити цього. Проте ти можеш змінити своє ставлення до них.
Дейзі це не переконало:
– Як?
– Залізши зі мною на дерево.
Це була найстрашніша річ, яку Дейзі будь-коли робила. Але десь там біля вершини трапилася дивна річ. Страх Дейзі