що він так вважає, лестила його несподівана ласка. Кончіс звівся.
– Гаразд. Сьогодні я заграю Рамо[62]. На вашу честь.
Господар повів мене до зали, що простягалася на всю ширину поверху. Три стіни заставлено книжками. В кутку виблискував зеленими кахлями камін, над ним на полиці стояли дві бронзові статуетки в сучасному стилі. Понад ними – натурального розміру репродукція картини Модільяні – прекрасний портрет зажуреної жінки в траурі на блакитно-зеленому тлі. Посадивши мене в крісло, Кончіс заходився переглядати ноти, знайшов потрібні й заграв. Після коротких, щебетливих пасажів – вигадливі куранти й пасакалії. Вони не дуже припали мені до смаку, але відчувалося, що в цього виконавця велика майстерність. Раніше він не раз поводився претензійно, але за інструментом аж ніяк не ставав у позу. Несподівано, посеред твору, немовби задуло свічку, Кончіс припинив гру, й знову почалася гра в претензії.
– Voilà[63].
– Чарівно. – Я вирішив не допустити до того, щоб французька стихія пойняла нас, як епідемія ґрипу. – Не можу намилуватися, – докинув я, кивнувши на репродукцію.
– Еге ж? – Він підійшов до полотна. – «Моя мати».
Спершу я подумав, що він жартує.
– Ваша мати?
– Так називається картина. Насправді це, звичайно ж, його мати. Поза всякими сумнівами. Завжди була.
В очах цієї жінки не було риб’ячої поволоки, звичної в портретах роботи Модільяні[64]. Напружений, уважний, мавпячий погляд. Придивившись до картини зблизька, я трохи пізнувато втямив, що це не репродукція.
– Господи Боже… Вона, цілком певно, коштує цілий маєток.
– Ото ж бо, – відповів, не дивлячись на мене, Кончіс. – Не подумайте, що я убогий, раз живу тут так скромно. Я дуже багатий. – Він вимовив так, ніби вираз «дуже багатий» позначав національність. Може, таки й позначав. Я знову задивився на полотно. – А цей портрет мені… майже нічого не коштував. Я замовив його з милосердя. Хотів гордитися тим, що відкрив у Модільяні генія. Але не відкрив. І ніхто не відкрив. Навіть цей спритник, пан Зборовський[65].
– Ви знали його?
– Модільяні? Ми зустрічалися. Багато разів. Я був знайомий з його приятелем, Максом Жакобом[66]. Наприкінці його життя. В той час він уже прославився. Став невідлучною прикметою Монпарнасу.
Я крадькома глянув на Кончіса, що вдивлявся в картину. Не з чого іншого, як із снобізму, моя повага до цього старого набрала зовсім іншого виміру. Його дивацтво, штучність і моя гадана перевага в пізнанні життя вже не видавалися безумовними.
– Мабуть, ви шкодуєте, що ви не купили його інших робіт.
– Я купив.
– І досі їх маєте?
– Звичайно. Тільки банкрут продає чудові картини. Ці полотна висять у моїх інших будинках.
Я взяв до уваги цю множину. При нагоді скажу це комусь, передражнивши Кончіса.
– А де вони… інші будинки?
– Як вам подобається ось це? – Він торкнувся статуетки юнака, що стояла під полотном Модільяні. – Макет Родена. Інші будинки… Гаразд. У Франції. В Лівані. В Америці. Я проваджу справи в