обірвалася. Жовто-чорний метелик – вітрильник, або ж кавалер – покружляв над буґенвілеєю, що обплела Пріапову альтанку, й, не знайшовши меду, зник серед дерев.
Я тернув підошвою жорству.
– Мабуть, я й уявлення не маю, що таке кохання, якщо воно не тільки секс. А на всі доважки до сексу мені наплювати.
– Любий юначе, та з вами біда. Поразництво, песимізм…
– Колись я був надто вже честолюбний. Треба було ще й сліпим бути. Тоді я б не побачив своєї поразки й не почувався б невдахою. – Я глянув на свого співбесідника. – У цьому не тільки моя провина. Попросту час такий. Все моє покоління таке. Всі ми почуваємося однаково.
– І це у столітті, коли настало найбільше за всю історію землі просвітлення? Таж за останні півстоліття ми розвіяли більше пітьми, ніж за останні п’ять мільйонів років!
– Як-от у Нев-Шапеллі? В Хіросімі?
– Йдеться про вас і мене! Живемо, і наше чудове сторіччя – це ми самі. Нас не знищили, а ми взагалі нікого й нічого не знищили.
– Немає людини, що була б окремішня, як острів[104].
– Тьху. Нісенітниця. Кожне з нас – це острів. Бо інакше всі ми давно вже з глузду з’їхали б. Ось ці острови поєднуються рейсами суден і літаків, прокладеними телефонними лініями, налагодженим радіозв’язком – усім, чого душа запрагне. Але вони як були, так і є островами. Кожен із них може затонути чи зітліти на попіл. Ви – це незатонулий острів. Не маєте права бути таким песимістом. Таке нікуди не годиться.
– А мені здається, що годиться.
– Ходімо зі мною. – Кончіс встав так, ніби треба було ловити кожну хвилину. – Ходімо. Відкрию вам сокровенну таємницю всього свого життя. Ходімо ж.
Він прудко рушив до колонади. Ми зійшли на другий поверх. Кончіс виштовхнув мене на терасу.
– Сядьте за стіл. Спиною до сонця.
За хвилину він приніс щось важке, закутане в білий рушник, й обережно поставив на середину стола. Трохи побарився, пересвідчився, що я уважно дивлюся, й урочисто зняв покривало. Кам’яна голова – чи то чоловіча, чи то жіноча. Ніс відбито. Волосся стягнуто стрічкою, зі скронь звисають два пасма. Вся сила цього твору полягала у виразі обличчя. Тріумфальна усмішка могла б видатися самовдоволеною, якби її не супроводжувала світла й чиста метафізична погідність. Подовгасті, трохи по-азійському скісні очі теж усміхалися. Кончіс підкреслив це, затуливши долонею нижню частину лиця скульптури. На прекрасно сформованих устах закарбувалися вічна мудрість і вічна радість.
– Ось де істина. Не в серпі і молоті. Не в зірках і смугах. Не в розп’ятті. Не в сонці. Не в золоті. Не в інь і янь. В усмішці.
– Ця пам’ятка з Кіклад, правда?
– Байдуже, звідки вона. Дивіться на неї. Дивіться їй у вічі.
Кончіс знав, що каже. Осяяну сонцем скульптурку немовби наснажував нумен – дух-покровитель. Вона променіла не так божественністю, як знанням про її закони, непохитною певністю. Однак, придивившись, я відчув також щось інше.
– У цій усмішці є щось невблаганне.
– Невблаганне? – перепитав Кончіс. Ставши за моїм кріслом, він глянув згори. –