як Лілі. Так, тут жодного сумніву, це та сама особа, що й на світлинах. Особливо вражає збіжність із фото, що на шафці з еротичними антиками. Обличчя з полотна Боттічеллі, фіалково-сірі очі. Вони прекрасні – дуже великі, трішки неправильної форми, вологі, мигдальні очі сарни, які додають загадковости лицю з такими правильними рисами, що й до ідеалу недалеко.
Вона відразу зауважила мене. Я стояв як укопаний на кам’яній підлозі. У першу мить ця дівчина була не менш заскочена, ніж я. І враз вона по-змовницькому зиркнула туди, де, мабуть, сидів за клавесином Кончіс, а тоді глянула мені у вічі. Притулила до вуст щіточку, помахала нею, щоб я не рухався й мовчав, і усміхнулася. Схоже на жанрову сценку під назвою «Секрет. Пересторога». Ось тільки усмішка дивна, ніби дівчина ділилася секретом тільки зі мною, і якщо це не ілюзія, то плекати її призначено не цьому стариганові, а тільки нам двом. Спокійна й звеселена, ця усмішка ставила загадку й відкривала її, обманювала й розвінчувала обман. Ще раз крадькома кинувши оком на Кончіса, дівчина нахилилася до мене й легко штовхнула щіточкою в плече. Мовляв, іди звідси.
Все це тривало не більш як п’ять секунд. Двері зачинились, і я стояв у пітьмі, огорнутий ароматом сандалового дерева. Якби це був справдешній привид, прозорий і безголовий, я б менш здивувався. Вона виразно дала зрозуміти, що в нас, звичайно ж, химерна гра, про яку не мав би знати Кончіс, і маскарад із вигадливою старомодною сукнею влаштовано для нього, а не для мене.
Швидко підійшовши до вхідних дверей, я відсунув засуви, тихо добрався до колонади й підкрався до одного з вузьких аркових вікон. Зразу ж побачив Кончіса. Він і далі грав. Я шукав очима дівчину. За такий короткий час неможливо перебігти через жорствяний майданчик. Але її ніде не було. Пройшовши під вікнами, я оглянув усі закутки концертної зали. Нікого, крім Кончіса. Я припустив, що вона вийшла під колонаду з іншого боку, й обережно заглянув за ріг. Ні душі. Музика не стихала. Я стояв, не знаючи, що робити. Дівчина могла вибігти з того боку колонади й обігнути будинок. Схиляючись під вікнами й прослизнувши повз відчинені двері, я добрався до городу й обійшов його. Був певен, що вона втекла саме в цьому напрямку. Однак нічого не чути й нікого не видно. Я перегодив кілька хвилин. Кончіс перестав грати. Невдовзі лампа згасла. Повернувшись під колонаду, я сів на стільці. Панувала мертва тиша. Тільки цюркали цвіркуни, немовби краплини води падали у величезний колодязь. Я губився в здогадах. Побачені люди, почуті звуки, жахливий сморід – усе це було справжнє, не надприродне. Не піддавалося поясненню те, що немає ніяких технічних пристроїв, які уможливили б таке зникнення. І потайних кімнат, де можна було б сховатися, теж немає. Цілковитий брак хоч якихось мотивів. Найбільше пантеличив новий ракурс усієї справи – натяк про те, що дійство з «привидами» влаштовано не тільки для мене, але й для Кончіса.
Сидячи в темряві, я плекав майже марну надію, що хтось, бажано «Лілі», прийде і все пояснить. Знову почувався дитиною, яка ввійшла до кімнати й усвідомила, що всі тут