дядько, бо цього вимагала професія та становище у родині. Він важив за 100 кілограм та хизувався своїм черевцем, причому пішов на здобуття ваги цілком свідомо А колись же, худий та довготелесий, грав за студентську баскетбольну команду… Сама Ольга Володимирівна теж виглядала трохи старшою за свої роки: на жаль постійні розумові вправи та зосередженість жінку не омолоджують. Втім, коли вони були разом, то поводили себе начебто лишилися двадцятип’ятирічними. «У нас є історія, – казала Ольга своїй подрузі дитинства Валі та сестрі Каті». А заводити у її віці нові романи було не під силу. Та й ні з ким. Не з підсудними ж… І не з конвоєм… Тож Ольга Володимирівна не могла відмовитися від Ігоря при всіх його недоліках. Без нього в її житті утворилася б порожнеча. А порожнечі вона боялася… Тому на питання про особисте життя гордо відповідала, що в неї «хтось є». З іншого боку Ігор був однієї з нею професії. З ним можна було поділитися своїми проблемами і це не називалося «вантажем». Нормальний чоловік ненавидить розмовляти з коханкою про справи, бо приходить до неї поїсти, покохатися та відпочити. Та тут інший випадок. Ольга ні за віком, ні за статусом вже не годилася на роль коханки… Вона була радше другою жінкою… Законна дружина Ігоря – вся у господарстві, і перечитувала, мабуть, вже по сто двадцять п’ятому колу свої заводські книжки, а Ольга… Для душі, товариш і брат…
Коли вона втомлена дісталася домівки, то пішла не на кухню, а до зали… В голові танкóм кружляли обличчя підсудних, вона згадувала уривки судових засідань, промови адвокатів та прокурорів. Припинив цей хоровод дзвінок Ігоря.
– Я до тебе на весь вечір, якщо не виженеш. Моя виїхала вчора до Лондону, доньку провідати.
«Моя» – це дружина. «Яким ти був холопом, таким і лишився», – подумала Ольга а вголос сказала.
– Заради бога… Можеш навіть і пожити.
– Пожити не можна… Сусідки-подружки мають бачити, що я десь поруч…
Ігор приїхав веселий, привіз її улюблене новосвітське шампанське брют.
– Їстоньки вмираю! – почав з порогу. – Є щось поїсти?
Їстоньки було нема чого. Ольга Володимирівна дістала з холодильника вчорашній борщ і сумовито його понюхала.
– Борщ будеш?
– Твій?
– А чий же?
– Ні.. Твій не буду.
Ігор теж сумовито зазирнув у каструлю й побачив там буру рідину.
– Хоч голову мий, як моя бабуся казали… Олю, ну як це в тебе виходить? Чудово готуєш… Обожнюю твої голубці, печеню, салати!.. А борщ варити не навчилася… Навіть шумівки не маєш…. А як можна зварити борщ без шумівки?
– А навіщо вона?
– Як це навіщо? Шумовиння збирати! Мила моя, колись я навчу тебе варити борщ. Зізнайся, що ти як завжди вкинула у воду пісний шматок м'яса, а коли вода закипіла, то бульйон злила, а натомість налила святу воду і поновила урочисте варіння того жалюгідного пісного шматка мняса?
– А як мені ще позбутися шумовиння? – обурилася Ольга Володимирівна.
– Шумівкою! І морквину натерла….