любила посуд. Мені видається, що вона й досі часами згадує про той кавовий сервіз з японської порцеляни.
Попри патетичну назву, мої роботи з доволі простими сюжетами – оголені жінки в розмаїтих ракурсах і позах. Двадцять одна дівчина дивиться на тебе своїми глибокими очима з трохи відчуженим поглядом. Восновному малюю свою доньку. Їй вісімнадцять. Ольця уже дівонька нівроку – вища від мене на цілу голову. Тонке тендітне тіло. Ще по дівочому незграбне, але вже відчитуються звабливі фрагменти. Саме це й хочеться передати пензлем – дорослість з дитячим подихом.
Сиджу в майстерні на останньому поверсі сецесійного будинку на вулиці Академіка Павлова і терпну. Роблю спробу запросити на відкриття виставки, так званий вернісаж, своїх друзів та знайомих. Власник галереї мені нарадив. Казав, що тоді більша ймовірність, що хтось взагалі прийде крім, звичайно, фуршетників. Це особлива і незмінна складова свята такого штибу. Фуршетниками стають за покликанням душі. І не має значення чи ти маєш вищу освіту чи ні, чи є в тебе дах над головою, фах в руках, сім’я, діти – це не основне. Любов до прекрасного, богемне товариство, дармове вино, цукерки і фрукти – ось що об’єднує людей, здавалось би з необ’єднувальними інтересами.
В моїх руках старенька «нокія» (не люблю сучасних апаратів – в них сам чорт голову зломить), яка дозовано: згідно алфавітного списку видає усіх моїх друзів та знайомих, занесених в електронну книжку телефону протягом останніх п’ятнадцяти років.
Аліна.
Ми знаємося більше п’ятнадцяти літ. Здається, ще нещодавно здибалися мало не кожного дня. І по справах, і приватно. Знаходили час, можливість, кілька гривень на каву, а то й на суші. Гарно було. Душевно. Аліна трішечки старша від мене. Завжди було цікаво її слухати. Поринала в якийсь інший невідомий мені світ. Тоді здавалося, що після розмови з нею, після її оповідей в мене є шанс. З’являлася надія, що зможу щось поправити, змінити.
Довгі гудки… чекаю. Ніхто не піднімає слухавки. Не знаю що й думати. Тримає телефон в кишені пальта, а сама на кухні гримить баняками? Чи забула його в торбі, а сама дивиться якесь «мило», поки чоловік не прийшов з роботи і не застав її за цим малоінтелектуальним заняттям? Чи може як всі решту не хоче піднімати слухавку, побачивши моє ім’я на моніторі.
Мабуть, доведеться пояснити, що ж все-таки відбувається. В першу чергу собі самій.
Після того як я вийшла заміж (вдруге), рівень моїх друзів, особливо подруг, різко знизився, змілів, немов низька вода в річці після кількарічної посухи. Спочатку я не хотіла в це вірити, не хотіла цього зауважувати, з цим миритися, але дедалі менше подруг відповідало на телефонні дзвінки і мені зрештою довелося визнати – їхня взяла.
З Аліною нас зближувала в основному особиста тематика. Вона жалілася на невирозумілого чоловіка, я її уважно слухала і… з усім погоджувалась. Сама ж бо щойно розійшлася з нестерпним, егоїстичним, безсовісним представником чоловічої статі. На мій крок подруга не наважувалася (троє діток як не як), але й миритись було годі.
– Я