потрібною одна одній. Дуже швидко сформувався чіткий розподіл праці. Я знаходила замовників, готувала матеріал, а моя знайома все швидко і грамотно вирішувала. Безумовно за таку оперативну і професійну роботу нам віддячувались відповідними сумами. Приємно було не рахувати грошей, аби купити собі ту чи іншу річ. І все це відбувалося без особливих надривів та головних болів. Співпрацювати з цією жінкою була одна насолода.
– Поїхали до Риму. Є гарна подорож на два тижні, – іноді між замовленнями пропонувала мені Стефанія Мар’янівна.
– Чому б і ні? А встигнемо віддати документи замовникам? – перепитувалась я радше з ввічливості, аніж з цікавості. Наперед знала відповідь.
– Встигнемо, – спокійно, з делікатними, ледве вловимими нотками самовпевненості. – А ні, то хай зачекають. Ти ж знаєш, у них жодного іншого виходу.
– А якщо відмовляться від співпраці? – лоскотала я собі нерви.
– То й що? У нас повно роботи. А ті мудрагелики за кілька місяців повернуться, але це буде коштувати їм значно дорожче. Ти зрозуміла? – жінка дивилась мені просто в очі, наче хотіла впевнитись, що я не піддамся на вмовляння, а таки зроблю як вона каже.
– Так, звичайно, – запевняла я свою знайому, ствердно киваючи головою. – Аякже. Що тут не зрозумілого?
Слова жінки медом єлейним лягали мені на душу, бо від тієї впевненості з якою вела справи моя подруга віяло спокоєм, затишним майбутнім, переконливим вибором і… банальним бажанням жити.
За короткий час, як тільки-но вдруге вийшла заміж, я поступово один за одним відмовилася від нових замовників. Поодинокі прогалини залишались зі старих справ і для нас обох зі Стефанією Мар’янівною було очевидним, що як тільки-но закриємо останнє питання, то більше нічого так міцно нас не зв’язуватиме.
Ось і воно.
Картини, а тим паче аматорські, Стефанію Мар’янівну не цікавили. Та й зрештою вона цього не приховувала. Більше десяти років спільних успішних проектів цього не позволяли. Відвертість і повага – це те, що нам залишилось в спадок від плідної співпраці.
Ото й усе.
Гірко.
Андрій-евакуатор.
Познайомилась з цим чоловіком за дивних обставин. Або й не дивних. Колишній хлопець обіцявся полагодити батьківську автівку, аби я могла собі їздити у справах, або дорожче продати. На той час мені давали за неї 900 доларів. Та колишній хлопець переконував, що якщо її як слід відрехтувати, то можна продати значно дорожче. І він особисто тим ремонтом може зайнятись. Звичайно не особисто, ремонтуватиме хороший майстер але під його пильним керівництвом. Казав, що то буде подарунок за найкращі хвилини життя, проведених поруч зі мною. Еге ж. Я в це безперечно не повірила (в те, що він залагодить той ремонт безкоштовно) і дала йому чотириста зелених – суму, якої б мало старчити на поточний ремонт. Радше для годиться, аніж з переконань, хвилю поламавшись, гроші взяв і… пропав аж на рік.
Коли ж батьки напосіли на мене і я приїхала забирати свою автівку, то виявилось, що вона не тільки не відлагоджена,