врятована накаже слугам спустити нас зі східців. Тож даймо цьому спокій. Так?
Любисток розтулив було рота, але Ґеральт не дав йому вимовити ані слова.
– Дівчину ж, – говорив він усе більш зміненим голосом, – не викрав ніякий дракон чи злий чарівник, не вивезли для викупу пірати. Не сидить вона у вежі, у ямі чи у клітці, не катують її і не мучать голодом. Навпаки. Спить на адамашках, їсть зі срібла, носить шовки та мережива, обвішується біжутерією, і гляньте тільки – її коронують. Коротко кажучи, вона щаслива. А якийсь відьмак, якого колись зла доля випадково поставила їй на дорозі, заповзявся те щастя порушити, зіпсувати, знищити, стоптати дірявими чоботами, які він унаслідував від якогось ельфа. Так?
– Я не те мав на думці, – пробуркотів Любисток.
– Він нє до тебе говорив – Мільва випірнула раптом із темряви, повагавшись мить, усілася поряд із відьмаком. – То для мене було. То мої слова так його допекли. У злості я говорила, не думаючи… Вибач мені, Ґеральте. Знаю, як воно є, коли у живу рану пальця сунути… Не злися. Я більше того нє вчиню. Вибачиш? Чи маю я тебе за перепросини пом’яти?
Не чекаючи на відповідь чи дозвіл, вона обійняла його сильно за шию і поцілувала у щоку. Він міцно потиснув її руку.
– Присунься, – кашлянув. – І ти також, Любистку. Разом… буде нам тепліше.
Довго мовчали. По світлому від заграв небі сунули хмари, затуляючи мигтячі зорі.
– Хочу дещо вам сказати, – промовив нарешті Ґеральт. – Але пообіцяйте, що не станете сміятися.
– Кажи.
– Мав я дивні сни. У Брокілоні. Спочатку думав, що воно маячня. Щось із моєю головою. Бачте, на Танедді добряче впіймав я у макітру. Але – кілька днів я бачу той самий сон. Завжди той самий.
Любисток і Мільва мовчали.
– Цірі, – продовжив він по хвильці, – не спить у палаці під парчевим балдахіном. Їде вона верхи через якесь запилене село… Селяни показують на неї пальцями. Звуть іменем, якого я не знаю. Собаки гавкають. Вона там не сама. Є там й інші. Є коротко стрижена дівчина, вона тримає Цірі за руку… Цірі до неї посміхається. Не подобається мені та посмішка. Не подобається мені її різкий макіяж… А менше за все подобається мені те, що по сліду їхньому йде смерть.
– І де ж тоді дівчина є? – пробурмотіла Мільва, притуляючись до нього, наче кицька. – Нє у Нільфгарді?
– Не знаю, – відповів він із напругою. – Але той самий сон я бачив кілька разів. Проблема полягає у тому, що я не вірю у такі сни.
– Тоді дурень ти. Я вірю.
– Не знаю, – повторив він. – Але відчуваю. Перед нею вогонь, за нею – смерть. Я мушу поспішати.
На світанку задощило. Не так, як попереднього дня, коли грозу супроводжувала сильна, але короткочасна злива. Небо посірішало й затягнулося свинцевим нальотом. Почалася мжичка, дрібна, рівна й докучливо безперервна.
Їхали вони на схід. Мільва вела. Коли Ґеральт звернув її увагу, що Яруга на півдні, лучниця відбуркнулася і нагадала, що то вона провідниця і знає, що робить. Більше він не відзивався. Врешті-решт, важливим