Емгира вар Емрейса, мав звичай вести розмови дипломатичною мовою й полюбляв вставляти у фрази помпезні мовні дивовижі, зрозумілі лише дипломатам і вченим. Дійкстра навчався в Оксенфуртській Академії і, хоча не отримав титулу магістра, знав основи надутого університетського жаргону. Втім, користався ним неохоче, бо у глибині душі не терпів помпезності й усіляких форм претензійного церемоніалу.
– Вітаю, екселенце.
– Пане графе, – церемоніально вклонився Шілярд Фітц-Естерлен. – Ах, вибачте милостиво. Може, повинен я вже говорити: ясновельможний князю? Ваша високосте регенте? Вашмосць державний секретарю? Клянуся честю, ваша вельможносте, сани сипляться на вас таким градом, що я і насправді не відаю, як вас титулувати, аби не помилитися у протоколі.
– Найкраще буде «ваша королівська величносте», – скромно відповів Дійкстра. – Ви ж знаєте, екселенце, що то свита робить короля. А вам, беззаперечно, відомий факт, що коли я крикну: «Скакати!», то свита у Третогорі запитує: «Як високо?»
Амбасадор знав, що коли Дійкстра й перебирає, то не дуже. Принц Радовід був малолітнім, королева Гедвіга – розчавленою трагічною смертю чоловіка, аристократія – заляканою, подурілою, розсвареною і поділеною на фракції. У Реданії владою і справді був саме Дійкстра. Дійкстра легко отримав би будь-яку відзнаку, яку б тільки захотів. Але Дійкстра не хотів жодної.
– Ваша вельможність висловили бажання мене викликати, – сказав за мить амбасадор. – Оминувши міністра закордонних справ. І чому я маю приписати ту честь?
– Міністр, – Дійкстра підвів очі до стелі, – відмовився від функцій через стан здоров’я.
Амбасадор повільно кивнув. Він чудово знав, що міністр закордонних справ сидів у підвалі, а оскільки був боягузом й ідіотом, то, без сумніву, розповів Дійкстрі все про свої таємні справи із нільфгардською розвідкою вже під час демонстрації знарядь катування, що передувала допиту. Знав, що мережу, сформовану агентами Ваттьє де Рідо, шефа імперської розвідки, було розгромлено, а всі нитки опинилися у руках Дійкстри. Знав також і те, що нитки ті вели прямо до його особи. Але особу його оберігав імунітет, а обов’язки змушували доводити гру аж до самого кінця. Особливо після дивних зашифрованих інструкцій, що були нещодавно надіслані до амбасади Ваттьє коронером Стефаном Скелленом, імператорським агентом для особливих доручень.
– Оскільки наступника його ще не прийнято на посаду, – продовжив Дійкстра, – то мені випадає неприємний обов’язок поінформування, що ваша екселенція визнана у королівстві Реданія персоною нон грата.
Амбасадор уклонився.
– Сподіваюся, – сказав, – що рішення це, наслідком якого стане взаємне відкликування амбасадорів, закорінене у справах, що аж ніяк не стосуються ні королівства Реданія, ні імперії Нільфгард безпосередньо. Імперія не чинила ніяких ворожих кроків стосовно Реданії.
– Окрім блокади гирла Яруги й островів Скелліге для наших кораблів і товарів. Окрім озброєння та підтримки банд скойа’таєлів.
– Це