вона не має отримувати нічого, що б її затримувало в цій хворобі, нічого, що б їй там подобалось або було кращим, ніж у здоров’ї. Це означає, що ніжними й турботливими варто бути завжди, а пігулки й справді мають бути якщо не гіркими, то принаймні не солодкими та смачними. Це означає, що в дитячому житті не має бути жодних «хворобоутримувачів» – ані кращих іграшок, ані довших мультиків, ані солодших тортиків.
Насправді я особисто належу до тривожних мам, бо маю власну тривожну маму, а ще й бабусю, яка одного разу навіть свідомість втратила – так перелякалась через хворобу мого молодшого брата. І мені величезних зусиль коштує не дзвонити лікарям з першої ж нагоди, не летіти в лікарні та не змітати ліки в аптеках, ще складніше – не сидіти над дитиною, не рахувати її дихання та не міряти щопівгодини температуру. Я маю тривогу, але ще я маю надію, що моя дитина буде вільнішою від такої тривоги. Саме тому своїми досягненнями я вважаю те, що сплю в іншій кімнаті, коли син хворіє; те, що ми гуляємо й навіть купаємося, коли в нього температура; те, що долаємо віруси майже без ліків і що все рідше звертаємось до лікарів. Коли мій малюк упав з велосипеда і не міг стати на розпухлу ногу, я дещо поспівчувала його болю й заспокоїла плач, а потім сказала: «Зараз ми поїдемо в лікарню. Тобі зроблять рентген – це такий спеціальний фотоапарат для кісток. Якщо кісточка зламалась, тобі накладуть гіпс, такий, з якого ми робимо формочки для розмальовування, щоб зафіксувати ногу й щоб швидко все зрослось. Якщо це просто забій – замотають ногу еластичним бинтом». Перше, про що запитав мене син після цієї тиради: «Ти що, не хвилюєшся? Чому?!» – «Нема сенсу. Ти вже впав, і ми нічого не можемо виправити. Маємо лише дізнатися, що з ногою, і допомогти їй знову забігати й застрибати якомога швидше». – «Гаразд. Тоді і я не буду». Що ж, я пишаюся нами обома.
Звісно, що Ярослава, про якого ішлося на початку, звати не Ярослав. Намагаюсь описувати своїх клієнтів так, щоб ні вони, ні їхні знайомі не впізнали, про кого йдеться, інакше – беру дозвіл на згадку про них у тексті. Але саме в цьому випадку дуже хотілося б, щоб родичі впізнали себе. Родина відмовилась працювати через прохання приходити на зустрічі спільно або хоча б на деяких сесіях бути разом з дитиною. Сказала, що без цього мені буде дуже важко допомогти, адже, що б я не робила з хлопцем, удома все ходитиме по колу і навряд чи він зможе позбутися своєї тривоги.
Здоров’я є основним показником якості життя, і підтримувати та зберігати його надважливо. Тривога за здоров’я псує життя, обмежує життєвий простір, спілкування та діяльність, не дає людині почуватися сильною та впевненою, стає на заваді й життєвим успіхам, і життєвим радощам. Тож у першу чергу як тривожна мама і вже в другу як психолог можу дати кілька простих порад. По-перше, бережіть своє здоров’я і здоров’я своєї родини за звичкою. Нехай це стане стилем життя – фізична активність, свіже повітря, здорова їжа та друзі, для яких є нормою те саме. По-друге, не діліться тривогами з тривожними людьми. Якщо маєте