віддере жуйку, яку пульнув їй у волосся котрийсь шибеник. Оля майже ніколи не дивиться в очі ні вчителям, ні друзям, а ще вона підхоплюється від кожного голосного слова, яке, як їй здається, було кинуте на її адресу.
Про те, що дітей не можна кривдити ані словом, ані фізично, сказано та написано дуже багато. Мої колеги детально обґрунтовують причини, а також описують негативні наслідки фізичного покарання і словесного приниження для дитячої психіки та подальшого розвитку малюків. Так само небезпечно демонструвати насильницьку поведінку в присутності дітей. Спробую не стільки вдаватись у деталі «чому це погано» та «які наслідки», скільки проілюструвати окремі процеси, що відбуваються в нервовій системі дітлахів, які повсякчас зазнають биття, образ або є свідками скривдження.
Основні, озвучені психологами причини заборони на насилля зводяться до трьох простих тез. По-перше, насильницька поведінка заразна: діти, яких б’ють та кривдять, а також діти – свідки домашнього насилля схильні наслідувати агресію та демонструвати її у взаєминах з ровесниками та іншими дорослими. По-друге, насилля – це завжди приниження та знецінення: діти, які зазнають кривд з боку дорослих і однолітків, мають проблемами з самооцінкою та вірою в себе. По-третє, насилля руйнує стосунки й порушує відчуття безпеки в них: діти, які повсякчас перебувають у небезпеці скривдження, не довіряють своїм близьким, не вміють будувати та підтримувати стосунки. Що ховається за цими морально-психологічними наслідками насильства та чи має агресивність фізіологічну природу?
В одному з експериментів Альберта Бандури, відомого дослідника людської агресії, 3 – 5-річним дітям з дитячого садочка при Стенфордському університеті показували, як дорослі знущаються з великої м’якої ляльки Бобо, схожої на людину. Ляльку били в різні місця, штовхали, сідали верхи, трусили та кидали об стіну. Це робилося безпосередньо в присутності дітей, демонструвалося на відео, а також у мультику, де головний герой, кіт Герман, знущався з такої ж ляльки. Потому дітей лишали в кімнаті, повній іграшок, серед яких була і лялька Бобо. Упевнена, що ви вже здогадались: діти повторювали все, що бачили. Найагресивніше поводились ті, хто безпосередньо спостерігав за діями дорослих, але й ті, хто дивився мультик чи відео, також повторювали те, що бачили. Більше того, удома діти продовжували поводитись агресивніше, ніж зазвичай, а якщо їх різко зупиняли чи прикрикували на них, відсахувались в очікуванні удару.
На початку 90-х років в нейрофізіології відбулося революційне відкриття: італійські вчені знайшли в головному мозку людини особливі клітини – дзеркальні нейрони, які активуються не лише тоді, коли людина щось робить, а й тоді, коли спостерігає за іншими, їхньою поведінкою та емоціями. Ці нейрони ніби віддзеркалюють те, що відбувається, і дають нам пережити нехай і не в повній мірі, але те саме, що й інші люди. Якщо ми бачимо, як хтось обпікся, ми так само відсмикнемо руку і навіть можемо відчути біль; сльози на обличчі іншої людини викличуть сум; тривога