відьмак довідався про падіння Цінтри й про різанину, то відмовився від подорожі. Ми обидва втекли на північ. Я розпрощався з ним у Генґфорсі і з тієї самої пори його не бачив… Але оскільки в дорозі він говорив трохи про ту… Цірі, чи як там її… і про призначення… Тож я і склав баладу. Більше я нічого не знаю, присягаюся!
Ріенс подивився на нього спідлоба.
– А де зараз отой відьмак? – запитав. – Той найманий убивця потвор, поетичний різник, що любить патякати про призначення?
– Я казав, востаннє бачив його у…
– Я знаю, що ти говорив, – урвав Ріенс. – Я пильно слухав, що ти говориш. А ти пильно слухай мене. Відповідай точно на поставлені тобі запитання. Запитання звучало таким чином: якщо ніхто не бачив відьмака Ґеральта чи Ґеральда вже більше року, то де він ховається? Де він звик ховатися?
– Не знаю, де воно є, – швидко сказав трубадур. – Я не брешу. Насправді не знаю…
– Надто швидко, Любистку, надто швидко. – Ріенс зловісно усміхнувся. – Швидесенько. Спритний ти, але необережний. Не знаєш, кажеш, де воно є. Але я готовий закластися, що знаєш, чим воно є.
Любисток стиснув зуби. Від злості і з розпачу.
– Ну? – Ріенс подав знак смердюку. – Де ховається відьмак? Як зветься те місце?
Поет мовчав. Мотузка нап’ялася, болісно викрутила руки, стопи втратили контакт із землею. Любисток завив, уривчасто й коротко, бо чародійський перстень Ріенса зараз же його заткнув.
– Вище, вище! – Ріенс стояв руки в боки. – Знаєш, Любистку, я міг би магічно визондувати тобі мозок, але таке потребує зусиль. Окрім того, я люблю дивитися, як у людей очі вилазять з орбіт від болю. А ти все одно скажеш.
Любисток знав – скаже. Мотузка, прив’язана до його кісточок, напнулася, наповнене вапном цеберко зі скреготом посунулося по долівці.
– Пане, – сказав раптом другий бурмило, заслоняючи ліхтар опанчею і визираючи крізь шпарину в дверях сараю. – Хтось сюди йде. Якась дівка.
– Ви знаєте, що робити, – просичав Ріенс. – Загаси ліхтар.
Смердюк випустив мотузку, Любисток безвладно звалився на землю, але так, щоб бачити, як той із ліхтарем устав перед дверима, а смердючий, із довгим ножем у руці, причаївся з іншого боку. Крізь шпарини в дошках світилися вогні борделю, поет чув гамір та співи, що лунали звідти.
Двері хліва скрипнули й відчинилися, у них з’явилася невисока постать, загорнута в плащ, у круглому, щільно натягненому на голову капелюсі. Після миті вагання жінка переступила поріг. Смердючий підступив до неї і з розмаху тяв ножем. І звалився навкарачки, бо ніж, не зустрівши опору, пройшов крізь горло постаті, наче крізь клуби диму. Бо постать і насправді була клубами диму, який уже розвіювався. Але перш ніж встиг розвіятись, до хліва увірвалася постать інша, невиразна, темна і спритна, наче ласка. Любисток побачив, як, кинувши плащ у того, з ліхтарем, вона перескочила над смердючим, бачив, як щось блиснуло в її руці, почув, як смердюк хекнув і дико захрипів. Другий бурмило вигрібся з-під плаща, стрибнув,