почуттям, – …а в очах блискавиці сплять, відтінку фіолету…» Чи так воно було?
– Такою я тебе запам’ятав, – легенько посміхнувся поет. – І хто захоче заявити, що це брехливий опис, нехай перший кине в мене каменем.
– Не знаю тільки, – чародійка стиснула губи, – хто уповноважив тебе описувати мої внутрішні органи. Як там було? «Серце її наче коштовність, що шию її прикрашає, тверде, неначе діамант, як діамант бездушне, за обсидіан гостріше, калічить воно…» Сам це придумав? А може…
Її губи здригнулися, скривилися.
– …а може, ти наслухався чиїхось зізнань та скарг?
– Гм-м… – Любисток відкашлявся, намагаючись відійти від небезпечної теми. – Скажи мені, Йеннефер, коли ти останній раз бачилася з Ґеральтом?
– Давно.
– Після війни?
– Після війни… – Голос Йеннефер трохи змінився. – Ні, після війни я його не бачила. Довгий час я… не бачила нікого. Ну, але до справ, поете. Я трохи здивована тим фактом, що ти нічого не знаєш і нічого не чув, але, незважаючи на це, дехто саме тебе підвішує до балки, намагаючись здобути інформацію. Тебе це не непокоїть?
– Непокоїть.
– Послухай мене, – сказала вона гостро, стукнувши кубком об стіл. – Послухай уважно. Викресли ту баладу зі свого репертуару. Не співай її.
– Ти говориш про…
– Ти чудово знаєш, про що я говорю. Співай про війну з Нільфгардом. Співай про Ґеральта й про мене, нам ти цим ані зашкодиш, ані допоможеш, нічого не виправиш і не погіршиш. Але про Левеня з Цінтри не співай.
Вона роззирнулася, перевіряючи, чи хтось із нечисленних о цій порі гостей корчми не прислухається, почекала, поки дівка-прибиральниця піде до кухні.
– Також намагайся уникати зустрічей сам на сам із людьми, яких ти не знаєш, – сказала вона тихо. – З такими, які забувають при зустрічі передати вітання від спільних знайомих. Розумієш?
Він глянув на неї, заскочений зненацька. Йеннефер посміхнулася.
– Вітання від Дійкстри, Любистку.
Тепер уже бард полохливо роззирнувся навколо. Його здивування мало бути помітним, а вираз обличчя – кумедним, бо чародійка дозволила собі досить глузливу гримасу.
– При нагоді, – прошепотіла вона, перехиляючись через стіл, – Дійкстра просить про рапорт. Ти повертаєшся з Вердену, а Дійкстру цікавить, про що говорять при дворі короля Ервіла. Просив переказати тобі, що цього разу рапорт має бути конкретним, докладним і в жодному разі не віршованим. Прозою, Любистку. Прозою.
Поет проковтнув слину, кивнув. Мовчав, роздумуючи над питанням. Але чародійка його випередила.
– Надходять важкі часи, – сказала вона тихо. – Важкі й небезпечні. Надходить час змін. Прикро було б старіти з переконанням, що ти не вчинив нічого, щоб зміни, які надходять, стали змінами на краще. Правда?
Він погодився, кивнувши, відкашлявся.
– Йеннефер?
– Слухаю тебе, поете.
– Ті у хліву… Хотілося б знати, ким вони були, хто їх прислав. Ти забила обох, але ж ходять чутки,