й знала: бачила там тільки те, що відьмаки хотіли їй показати. Трісс не була настільки наївною, аби не розуміти, що хотіли вони їй показати найменшу частину з того, що в Каер Морені можна було побачити.
Після кількох хвилин їзди кам’янистим річищем струмка вона побачила Глотку – приступок, утворений над яром двома великими, вкритими мохом скелями, що поросли потворними карликовими деревцями. Вона відпустила вуздечку. Буланий форкнув і опустив голову до води, що дзюрчала серед ріння.
Не чекала довго. Фігура відьмака замаячіла на скелі, хлопець стрибнув, не сповільнюючи бігу. Чародійка почула м’який звук приземлення, а на мить пізніше – гуркіт каміння, глухий звук падіння і тихий крик. А скоріше писк.
Трісс не вагаючися зіскочила з сідла, скинула з плечей хутро й помчала схилом, здираючись наверх по корінню та галузкам дерев. Влетіла на скелю з розгону, але послизнулася на хвої й упала на коліна поряд зі скорченою на камінні постаттю. Підліток, побачивши її, підхопився, наче пружина, блискавично відступив і вправно схопився за меч, перекинутий через спину, але спіткнувся і гепнувся між ялинками та сосенками. Чародійка, не піднімаючись, дивилася на хлопця, розкривши від подиву рота.
Бо то був зовсім не хлопець. З-під попелястого, нерівно стриженого чубчика дивилися величезні смарагдово-зелені очі – домінуючий акцент на малому личку із вузьким підборіддям і легко задертим носиком. В очах стояв переляк.
– Не бійся, – невпевнено сказала Трісс.
Дівчинка відкрила очі ще ширше. Вона майже не задихалася і не здавалася спітнілою. Ясно було, що бігала вона Катівнею вже не один день.
– З тобою нічого не сталося?
Дівчинка не відповіла, натомість устала пружно, зашипіла від болю, переносячи тягар тіла на ліву ногу, нахилилася, помасажувала коліно. Вдягнена вона була у щось на кшталт шкіряного костюма, зшитого – а скоріше, збитого – таким чином, що, побачивши його, будь-який кравець, що шанував своє ремесло, завив би з розпачу й переляку. Єдиним, що на ній виглядало до певної міри новим і доладним, були високі, до колін, чоботи, ремені та меч. Вірніше, мечик.
– Не бійся, – повторила Трісс, і далі не піднімаючись із колін. – Я почула, як ти впала, перелякалася, тому так сюди бігла…
– Я послизнулася, – буркнула дівчинка.
– Нічого собі не пошкодила?
– Ні. А ти?
Чародійка розсміялася, намагаючись устати, скривилася, вилаялася, прошита болем, що відізвався у кістці. Сіла, обережно випрямила стопу, знову вилаялася.
– Ходи-но сюди, мала, допоможи мені встати.
– Я не мала.
– Хай так. Тоді – хто ти?
– Відьмачка!
– Ха! Тож наблизься і допоможи мені встати, відьмачко.
Дівчинка не рушила з місця. Переступила з ноги на ногу, долонею у вовняній рукавичці без пальців бавилася пасом меча, придивляючись до Трісс із підозрою.
– Не бійся, – посміхнулася чародійка. – Я не розбійниця чи хтось чужий. Звуся я Трісс Мерігольд, їду