на чародійку оком з-під попелястого чубчика. Трісс знову захихотіла.
– Добре, – сказала. – Не питатиму. Раз таємниця – то таємниця, ти правильно робиш, що не звіряєш її особі, котру майже не знаєш. Ходімо. На місці побачимо, хто є у замку, а кого немає. А м’язами не переймайся, я знаю, як упоратися з молочною кислотою. О, ото мій коник. Я тобі допоможу…
Вона простягнула руку, але Цірі допомоги не потребувала. Скочила в сідло вправно, легко, майже не відштовхуючись. Мерин сіпнувся, заскочений, затупав, але дівчинка швидко вхопила вуздечку, заспокоїла його.
– Бачу, з кіньми ти собі раду даєш.
– Я усьому раду даю.
– Посунься ближче до луки. – Трісс вклала ногу у стремено, схопилася за гриву. – Дай мені трохи місця. І не вибий мені ока тим мечем.
Мерин, підштурхнутий п’ятками, пішов кроком по річищу струмка. Вони проїхали ще один яр, видряпались на округле узгір’я. Звідти вже було видно притулений до урвища Каер Морен – частково зруйновану трапецію захисного муру, рештки барбакану й брами, товстезний тупий стовп донжону.
Мерин форкнув і смикнув головою, проходячи рів по залишках мосту. Трісс натягнула вуздечку. На неї трухляві черепи й скелети, що лежали на дні рову, не справили ніякого враження. Вона це вже бачила.
– Не люблю цього, – раптом відгукнулася дівчинка. – Це не так, як повинно бути. Померлих треба закопувати в землю. Під курганами. Вірно?
– Вірно, – спокійно підтвердила чародійка. – Я теж так вважаю. Але відьмаки трактують цей цвинтар як… нагадування.
– Нагадування про що?
– На Каер Морен, – Трісс спрямувала коня до потрісканих арок, – напали. Дійшло до кривавої битви, в якій загинули майже всі відьмаки, вціліли тільки ті, кого в ту мить не було у фортеці.
– Хто на них напав? І навіщо?
– Не знаю, – збрехала вона. – То було страшенно давно, Цірі. Розпитай відьмаків.
– Я розпитувала, – буркнула дівчинка. – Але вони не захотіли мені сказати.
«Я їх розумію, – подумала чародійка. – Дитині, яку вчать на відьмака, до того ж дівчинці, яка не пройшла мутаційні зміни, не говорять про такі справи. Не розповідають такій дитині про різанину. Не лякають таку дитину перспективою того, що й вона колись може почути про себе слова, які викрикували фанатики, маршируючи на Каер Морен. Мутант. Потвора. Дивовижа. Прокляте богами, противне природі створіння. Ні, – подумала вона, – я не дивуюся відьмакам, що не розповіли тобі про це, мала Цірі. І я також тобі про це не розповім. Я, мала Цірі, маю ще більше причин мовчати. Бо я чародійка, а без допомоги чародіїв фанатики не здобули б тоді замок. І отой мерзотний пасквіль, отой поширений «Монструм», який збудив фанатиків і надихнув їх на злочин, також, подейкують, був анонімним твором якогось чарівника. Але я, мала Цірі, не визнаю колективної відповідальності, не відчуваю потреби спокути стосовно події, що мала місце за півстоліття до мого народження. А скелети, які мають бути вічним нагадуванням, нарешті повністю струхлявіють, розпадуться пилом і кануть у забуття, полетять за вітром, який безустанно шмагає схили…»
– Вони