я став на коліна, вирішивши, що коли прийде смерть, то я мушу бути до цього готовим.
Нарешті я відчув у повітрі характерну ледь уловиму зміну – це настав ранок. Потім заспівав півень, і я збагнув, що небезпека минула. Зраділий, я побіг до зали. Побачивши вчора увечері вхідні двері незамкненими, я вирішив, що тепер зможу втекти. Тремтливими від нетерпіння руками я зняв ланцюги і витягнув масивні засуви.
Але двері і не поворухнулися. Мене охопив відчай. Я став несамовито сіпати і трясти двері так, що – попри свою масивність – вони заторохтіли в одвірку, трохи піддалися, і я побачив у отворі язик замка. Їх замкнули після того, як я полишив графа.
Мною заволоділо нестримне бажання будь-що дістати ключ, і я тут же вирішив знову прокрастися по стіні до графської кімнати. Він міг убити мене, але смерть здавалася мені тепер меншим злом. Не гаючи часу, я кинувся до східного вікна і проліз по стіні – як я це робив раніше – до кімнати графа. Там нікого не було, але іншого я і не чекав. Ключа ніде не було видно, але купа золота залишилася. Через кутові двері, а потім – гвинтовими сходами – я спустився вниз і пройшов темним коридором до старої каплиці.
Великий ящик стояв на тому самому місці, біля стіни, але тепер він був прикритий кришкою; її ще не прикріпили, але гвіздки були вже встромлені й готові до забивання. Знаючи, що ключ слід шукати на тілі графа, я підняв кришку і прихилив її до стіни. І тут я побачив щось таке, від чого у мене душа в п’яти втекла. Граф так само лежав у ящику, але мав тепер такий вигляд, наче він наполовину помолодів, бо його сиві вуса і волосся набули темного, сіро-сталевого кольору, щоки поповнішали, шкіра обличчя, яка раніш була блідою, мала тепер рубіновий відтінок, рот став іще червонішим, бо на губах виднілися краплі свіжої крові, яка із куточків його рота стікала на щоки та шию. Здавалося, що плоть навколо злих запалих очей теж якось змінилася – повіки і мішки виглядали розпухлими. Складалося враження, що вся ця істота ледь не лускалася від крові, яка переповнювала її; граф лежав, як бридка п’явка, знемагаючи від ситості. Схилившись і доторкнувшись до нього, я мимоволі здригнувся, всім своїм єством відчуваючи неймовірну огиду від цього дотику; але я мусив знайти ключа, інакше мені кінець. Цієї ночі моє власне тіло може потрапити на бенкет до трьох жахливих жіночок як делікатес. Я обмацав усе тіло, але ключа так і не знайшов. Припинивши пошуки, я поглянув на графа. На його набряклому обличчі з’явилася глузлива посмішка – і я оскаженів від люті. І цьому страхітливому створінню я допомагав перебратися до Лондона! А там, знаходячись серед мільйонного натовпу, воно, не доведи Господи, ще матиме змогу задовольняти свою ненаситну спрагу до крові, створивши нове, постійно зростаюче коло дияволів, які терзатимуть безпомічне населення. Сама думка про це викликала у мене шалену лють. Мною оволоділо несамовите бажання раз і назавжди позбавити людство від цієї потвори. Ніякої зброї поруч не було, тож я схопив лопату, що нею користувалися робітники для наповнення ящиків землею, і, щосили розмахнувшись, хотів влупити гострим