і ми поїхали до будинку у Кресенті, де вони наймають кімнати. Це – пречудова місцина. Маленька річечка Еск протікає глибокою долиною, що розширюється у міру її наближення до гавані. Береги річки з’єднує віадук на високих опорах, і якщо дивитися через них, то все виглядає якимось віддаленішим, ніж насправді. Долина напрочуд зелена і красива, вона має такі круті схили, що коли стояти нагорі й дивитися вдалину, на другий бік, то вона якось випадає із поля зору, і тому її можна помітити, лише підійшовши до неї зовсім близько. Будинки старого міста – на дальньому від нас боці – всі мають дахи із червоної черепиці; здається, ці будинки нагромаджуються один на одного, як на фотографіях Нюрнберга. Над містом височіють руїни Вітбі Еббі, монастиря, який розграбували і зруйнували данці і який є місцем дії художнього твору «Марміон», де дівчину замуровують у стіну. Це – надзвичайно мальовничі руїни величезних розмірів, вони зберігають безліч прекрасних і романтичних легенд. В одній із них розповідається, що у вікні можна побачити сиву панну. Між монастирем і містом стоїть парафіяльна церква, навколо якої розташовано великий цвинтар із численними надгробками. На мою думку, це найгарніше місце у Віт-бі, бо воно знаходиться якраз над містом, з нього чудово видно усю гавань і всю затоку – аж до того місця, де мис Кетлнес виступає далеко в море. Цей шматок землі так круто нависає над гаванню, що частина його обрушилася, і це призвело до руйнації деяких могил. В одному місці надгробки попадали і валяються тепер унизу на піщаній дорозі. Територію цвинтаря перетинають стежки, обабіч яких встановлено лави, на котрих полюбляють сидіти відвідувачі, насолоджуючись краєвидом і підставляючи обличчя легенькому вітерцю з моря. Я сама дуже часто приходжу сюди, щоб посидіти і попрацювати. От і зараз я, поклавши щоденник на коліна, роблю в ньому записи, прислухаючись до розмови трьох старих, які сидять неподалік від мене. Здається, вони тільки те й роблять, що цілісінький день сидять тут і розмовляють.
Унизу розляглася гавань, на дальньому боці якої видно довгу гранітну стіну, що виходить, вигинаючись назовні, в море, а посередині її збудовано маяк. Уздовж зовнішнього боку цієї стіни тягнеться масивний хвилеріз. З ближнього боку гавані цей хвилеріз вигинається всередину, а на краю його теж стоїть маяк. Між двома пірсами залишено вузький прохід до гавані, котрий потім різко розширюється.
Під час припливу – краса! Але коли приплив змінюється відпливом, то вся вода відступає, і залишається тільки струмок річки Еск, що звивається між піщаними обмілинами, серед яких то тут, то там видніються скелясті породи. З мого боку за гаванню височіє великий риф завдовжки приблизно півмилі, гострий край якого виступає прямо з-за південного маяка. На цьому краю встановлено бакен із дзвоном, котрий розколихується в негоду, і його тужливий звук розносить вітер. Місцева легенда розповідає, що коли гине корабель, то звук цього дзвону чутно далеко в морі. Треба запитати про це в того старого, він саме сюди йде…
Такий кумедний дідуган! Напевне, він страшенно старий, бо обличчя його – вузлувате і вкрите зморшками,