дві сотні метрів акурат до стоянки з машинами, перемелюючи власні кістки між каменями нещадного Котопаксі.
– Я-а-а-ане! – ще раз гукнув я і прислухався.
У відповідь – лише сичання хуртовини та приглушений стугін вулкана під сталевим напором вітру. «Мабуть, він уже спускається», – заспокоював себе.
Потому я став навкарачки й поповз униз. Демони Котопаксі зараз, певно, помирали від сміху. Це було саме те, що їм потрібно: зухвалий прямостоячий примат, гордий Homo Sapiens рачки та наосліп ушивається геть від закутого в лід кратера.
Я пообдирав до крові коліна та долоні, я весь тремтів від лютого холоду, в голові паморочилося від нестачі кисню, але продовжував уперто лізти вниз, неначе якась тупоголова мавпа, спираючись одразу на всі чотири кінцівки.
Думки втонули, висмокталися з мозку. Я втратив відчуття відстані та часу. Не знаю, скільки хвилин минуло, поки мені нарешті вдалося розгледіти крізь заметіль наше авто.
Я миттю стрепенувся та загорлав:
– Роберто!
Але через стугін вітру еквадорець не почув мене. Я зробив кілька кроків уперед, спіткнувся та повалився на витягнуті руки. Важкий сталевий пласт застиг у грудях, заважав дихати. Кілька секунд я лежав на холодній землі, думаючи, що ще трохи – і моє серце виштовхає легені з грудей.
Потому з останніх сил підхопився і одним ривком заскочив до машини.
Я не міг віддихатися хвилин двадцять, усе ще пихтів, як паровоз, і трусився від холоду, тримаючись за серце, коли до машини приплентався Ян… Я не настільки добре розумію чеську мову, щоб дослівно переказати вам, шановні читачі, урочистий виступ мого доблесного напарника після того, як він заповз на заднє сидіння, сердито грюкнувши дверцятами. Шкода. Хлоп видав на-гора вельми колоритний монолог про гори, екватор, особливості еквадорської погоди та ще щось, здається, про сніжинки, які цілими роями набиваються в рот, через що треба вчитися дихати крізь задній прохід.
– Скільки у нас іще вулканів попереду згідно з твоїм itinerary? – поцікавився Ян, коли його обличчя нарешті набуло природного відтінку.
– Два… Нє, три. Ще один буде коло Арекіпи в Перу…
І Ян тоді знову не втримався та виголосив іще одну колоритну промову. Цього разу англійською. Але і на цей раз я не переказуватиму вам його слів. Бо якби надумав передати той барвистий, сповнений палкої любові до вулканів виступ, строго дотримуючись оригінальної форми та змісту, то на першій сторінці цієї книжки замість «Для широкого загалу читачів» писало б «Parental advisory: explicit content».[37]
– Але ж ми дісталися висоти 4700 метрів! – почав був виправдовуватися. – Ні ти, ні я ще ні разу не видряпувалися так високо. Це ж круто!
Чех сердито подивився на мене:
– Максе, з мене досить рекордів.
Вам, певно, цікаво, до чого тут кролики?
Припускаю, що окремі надміру саркастичні читачі вже, либонь, устигли вирішити, що «кролики» на Котопаксі – це ми з Яном, оскільки людина, здатна полізти посеред зими на