нічого не зрозумів про жіночку та чемно попрохав оплатити проїзд. Я скрутив зухвальцеві дві дулі зразу та сказав, що ми вже заплатили і нічого доплачувати не маємо наміру, на що та еквадорська мавпочка дуже образилась і подріботіла назад до водія…
За мить автобус вирулив на узбіччя й спинився. У проході між кріслами з’явилася кремезна постать шофера. З-за його дебелої постаті визирала клаповуха голова ображеного на життя помічника. Перше, що я подумав: «Зараз будуть бити», – а потім – «Це ж треба було, блін, посеред коротунів-еквадорців саме зараз натрапити на такого бугая». Ян, який до цього часу мовчки спостерігав за перепалкою з контролером, помітивши плечистого еквадорця, що неухильно просувався салоном, підозріло прошепотів:
– Чувак, ти… ти точно розрахувався за проїзд? Бо цей вівцебик мені чомусь не дуже подобається…
Тим часом шофер дістався наших крісел.
– Кому із цих двох бити писок? – запитав він асистента.
Помічник, нітрохи не вагаючись, тицьнув пальцем у мене.
– Я заплатив! Ви що, бусурмани? – перелякано загорлав я.
Шофер закачував рукави.
– Ти що, бляха, виробив?! – гаркнув на мене Ян, розуміючи, що ми зараз можемо покинути автобус у неприродний і, напевно, вельми болючий спосіб.
– Я оплатив… я оплатив дорогу, – лопотів я. – Присягаюся! Цілих двадцять доларів!
– Mother fucker! – схопився за голову чех. – Ти при здоровому ґлузді?! Двадцять баксів за квитки до Гула… Кала… Кака…
– Латакунги, – підказую напарникові.
– Латабанги, трясця! Ти ж мав віддати не більше ніж півтора долара!!!
Тоді я врешті-решт допетрав: кілька хвилин тому охайно вдягнена та зачесана еквадорська жіночка спихнула мені дві пляшки мінералки за ціною дев’ять доларів за кожну!
Ян швиденько розрядив ситуацію: спочатку попросив вибачення у водія, покрутивши пальцем коло скроні та недвозначно кивнувши в мій бік, а потім тицьнув йому п’ять доларів за проїзд до Латакунги, показавши, що решту він може лишити собі. Шофер гнівно форкнув, зібгав банкноти в кулаку та посунув назад до керма. І тут мене прорвало…
– Ну й телепень! Оце-то я лопух! А-а-а! Ло-пух! – смикав себе за волосся. – Мене розвели… розвели, мов туполобого туриста-нетямуху! Чим я тільки думав?!
А тоді схопив до рук пляшку мінералки, спересердя гахнув нею по спинці крісла й із розмаху запустив крізь прочинене вікно. Вслід за першою миттю полетіла Янова пляшка. Як наслідок – увесь автобус здивовано витріщався на мене. Салоном прокотилося ледь чутне: «Loco… El esta loco!».[30] Пасажири злякано переглядалися. Вони не могли зрозуміти, чого цей ґрінго спочатку відмовляється оплачувати квиток, а потім починає істерично репетувати та кидатися пляшками.
Проте в автобусі їхала одна людина, яка чудово розуміла потік гнівної лайки, яким я, не соромлячись, поливав ні в чому не винних попутників. Нею виявилася молода й вельми симпатична американка, що самотою сиділа коло вікна за кілька крісел попереду.