знічев’я подався в аспірантуру та паралельно підробляв на посаді асистента у Департаменті промислової екології. Нас із чехом посадили в одному кабінеті за сусідніми столами. Пригадую, я відразу відчув у своєму «співкамерникові» споріднену бунтарську душу. Нам вистачило одного походу «на пиво», щоб заприятелювати, а через два тижні ми вчепилися один в одного, наче два реп’яхи.
Того літа, коли я повернувся із митарств Мексикою, чехові набігло сорок два роки. Але я про це навіть не здогадувався. Дізнався про вік свого друзяки набагато пізніше, вже в Еквадорі, коли випадково зазирнув у його паспорт під час заселення в хостел, і був настільки здивований, що попервах просто не міг повірити власним очам: Ян, і зовні, і внутрішньо, не дотягував навіть до тридцяти п’яти! Багато наших спільних знайомих не давали чехові й тридцятки!
Імовірно, річ у тому, що Ян – затятий вегетаріанець. Він припинив вживати м’ясо ще у двадцять два, начитавшись якихось мудрих книжок про правильне харчування. Крім того, він постійно бовтається у басейні, гасає аж до морозів на велосипеді, ходить у тренажерний зал, словом, спортсмен на всі руки та на всю голову. Ззовні ми з ним дещо схожі, щоправда, Ян трохи нижчий за мене та ширший у плечах. А ще у нього невимовно сині, ніби в демона, очі. Вони неначе заправлені розведеним чорнилом для кулькових ручок. Чехові баньки палають над щоками, немов дві неонові лампочки, через що багато хто не вірить, що то природний колір Янових очей, а не підфарбовані лінзи. Широкий ніс, високий лоб і постійно розтягнутий в усмішці рот доповнюють доброзичливу мордяку мого компаньйона. На його голові на всі боки стирчить коротке русяве волосся, котре не знало гребінця, певно, від народження.
Наостанок, для того щоб остаточно сформувати у вашій уяві образ мого товариша, вам необхідно також засвоїти, що: 1) Ян добре знає п’ять мов (шведську, чеську, англійську, російську та польську); 2) є одним із небагатьох європейців, який розуміє анекдоти про Радянський Союз; 3) за один вечір може випити п’ятнадцять пляшок пива; і 4) до сьогодні неодружений, дітей не має.
Тепер ви знаєте, хто такий Ян і як він виглядає, тому можемо повернутися до розповіді про те, чому такої чудової осені 2008 року я надумав пертися на острів Пасхи…
У той час, коли ми познайомились, Ян зустрічався з однією запальною, неврівноваженою та страшенно ревнивою брюнеткою з колишньої Югославії. Вона ревнувала мого друзяку до всіх без винятку – до його колег жіночої статі з нашого департаменту, до ні в чому не винних дівчат на вулиці, до своєї рідної сестри, до власних подруг, до вуличних ліхтарів, табуреток і навіть до умивальника у ванній. Звали її Міна, і, як і всі дівчата з південнослов’янських республік, вона була запаморочливо гарною, що певною мірою компенсувало недоліки її дурнуватого характеру.
Одного славного теплого вечора наприкінці літа, коли призахідні промені з останніх сил відтісняли холодну північну темряву в найпотаємніші закутки стокгольмських вулиць, ми з Яном, його