we will definitely see not only ruins! Don’t worry:[15])
За кілька хвилин надійшла відповідь – стислий, небагатослівний лист, котрий, безперечно, і вирішив долю майбутньої подорожі:
Från: Jan Fidler
Skickat: 10 oktober 2008 12:04
Till: Maksym Kidruk
Ämne: SV: Tips
I’m so fucking worried about your ruins :) )
Just if I see the stars over Easter Island… I’ll be happy…[16]
Я достеменно не пригадую, але, здається, перечитав цього листа разів п’ятдесят, не менше. Точніше, не всього листа, а лише його завершальну фразу: «Just if I see the stars over Easter Island… I’ll be happy…» – вона, наче розривна куля, влучила мені в серце. Засинаючи, я безперестану прокручував її в голові, уявляючи, як це, побий мене грім, класно – побачити зорі над островом Пасхи…
…У понеділок зранку, несучись у швидкісному «Arlanda express» від стокгольмського летовища до станції T-Centralen, я розмірковував над тим, що за тиждень в Україні відбулося багато всяких подій. За сім днів на Батьківщині трапилося більше, ніж за півроку у розміреній і випещеній Швеції. Отож, я встиг посваритися зі своєю дівчиною, яка, навіть не попрощавшись, поїхала до Москви; потому примудрився розсваритися з українським науковим керівником; перечитав «Королі і капуста» О. Генрі; вирвав кутнього зуба, який після повторного перерахунку виявився зубом мудрості; у неділю успішно відгуляв весілля свого друга; танцював із нареченим танець рожевих фламінго (викладете відео на «YouTube» – руки повідриваю!); всю ніч мчав на таксі до Києва, впиваючись блювотними мелодіями шансону; летів літаком до Стокгольма; не спав загалом тридцять шість годин; зрештою, на ранок у Арланді випив ціле відро кави, розуміючи, що весь сьогоднішній день доведеться вдавати, ніби я кумекаю, що мені говорять і чого від мене хочуть. Люблю життя…
У Стокгольмі стояла чудова погода. Всю дорогу до T-Centralen я також думав про останній Янів лист і, врешті-решт, остаточно втямив, що повинен побачити ті зорі. За будь-яку ціну…
Рівно о 9:59 я ввалився у хол готелю. Очі червоні, мов у кролика, щока напухла, наче в хом’яка, після танцюльок на весіллі та нічного перельоту пахну ведмедиком, у голові кружляють якісь бульбашки, що виникли через неймовірну суміш у крові знеболювального й алкоголю, зліва на сорочці стирчить причеплена квіточка, а з рюкзака виглядає шматок весільного короваю. Коротше, не вистачало хіба шапочки Бетмена.
Двері за мною гучно ляснули. Весь мій департамент, викладачі й інші аспіранти, саме допивали каву, лаштуючись перебратися до конференц-зали та почати PhD-meeting. Вони на хвильку відволіклися від розмов і подивилися на мене. Хтось несміливо пискнув:
– Hello!
У відповідь я запустив понад столами тихеньку відрижку, мовляв, і вам усім привіт. А потім уперся руками в боки та виголосив:
– Яне, чувак, ми летимо на острів Пасхи. Без варіантів.
– Як скажеш, босе! – весело відповів чех…
Я, звісно, не Тур Хейєрдал, але б’юсь об заклад, зав’язка у норвежця була далеко не такою романтичною!
Проте спливло ще дуже багато часу, перш ніж авантюра почала втілюватись у життя.
Пом’ятий «Boeing-737» авіакомпанії «Аеросвіт», який років двадцять тому (ще коли літав десь над Африкою) можна було назвати білосніжним, важко гепнувся на посадкову смугу та неквапом вирулював