.

заспокоїти себе.

      Відтак подивився на її, як завжди, миле й таке виснажене тепер обличчя. Темне волосся спадало трішечки нижче плечей. Вона любила розпускати волосся або ж збирати його у хвіст. Мені більше подобалося її вільно розпущене волосся.

      – Лізо, – тихо промовив я, – нахилися до мене. – Пацієнти спали, проте я хотів бути певен, що мої слова почує лише вона.

      – Що таке? – Вона виконала моє прохання.

      – Мене… Мене хотіли вбити.

      – Що? – Її очі збільшилися від подиву, вона різко підвелася. – Я не ро…

      – Опустися. Тихо. Не кажи нічого.

      Вона знову нахилилася. Я відчував, як калатає серце в її грудях.

      – Мене хтось зіштовхнув зі сходів, – прошепотів я їй у вухо. – Якби не ті люди, я не знаю, чи був би живим.

      Ліза відсахнулася від мене, мов ошпарена.

      – Що ти таке кажеш?! – пошепки, але досить чітко вимовила вона.

      – Так, це так.

      Вона знову схилилася біля мене.

      – Починаючи з дня вбивства, я чітко відчував, що за мною стежать, проте не міг зрозуміти, хто й навіщо. Я не бачив нічого підозрілого на квартирі у вбитого, я не чув і не знаю абсолютно нічого, що могло б якось виявити вбивцю. Тому не можу зрозуміти, навіщо за мною стежити. Часом я навіть думав, що помиляюся, настільки безглуздою мені видавалася сама думка про це. Проте сьогодні ввечері я зрозумів, що таки не помилявся. Комусь я заважаю…

      – Слухай, а той чоловік, з яким ти сьогодні сварився?… Може, то він? Він з’явився якраз із вівторка!

      – Де Катя? – У голові спалахнула страшна думка.

      – Удома. – Ліза затамувала подих.

      – Швидко повертайся, але будь обережною.

      Ліза відразу схопилася.

      – Хоча ні, стривай. Подзвони Антонові, нехай поїде з тобою. Сама не їдь, попроси, нехай приїде сюди. Поясни, що сталося. Та головного, звичайно, не розповідай. – Антон – це чоловік моєї рідної тітки. Він жив разом із моїми племінниками після розлучення з нею.

      – Добре, я зараз же йому зателефоную. – Вона вийняла із сумки телефон. – Ти думаєш, він може вдертися до Каті? – Її руки тремтіли, голос дрижав.

      – Сподіваюся, що ні. Скоріше, він прийде до мене, щоб добити…

      – Що?!

      – Але не хвилюйся, я в палаті не сам, тому тут я в безпеці. Телефонуй Антонові, і їдьте негайно додому. Подзвони Каті, скажи, щоб вона нікому не відчиняла.

      – Я вважаю, треба негайно повідомити про все це поліцію! – Ліза сиділа біля ліжка, досить близько нахилившись до мене, бліда, як полотно. Ми розмовляли тихо, щоб ніхто випадково не почув.

      – Мені дуже не сподобався слідчий, який тоді приїздив.

      – Що? Чому? Що в ньому такого було?

      – Не знаю, якийсь він був підозрілий. Явно нервувався та забагато випитував. Здається, він не повірив, що я нічого не бачив…

      – Невже ти думаєш?…

      – Я не знаю насправді, що думати. Мені не хочеться розмірковувати над цим, бо якщо він якось із тим пов’язаний, то мені точно не жити.

      – Чому ти так вирішив?!

      – Він – мент. Він