й татарчуки були зовсім близько від осаджених. Відкинувши щит, Андрій з Тимком побачили, як до десятка скуластих ворогів з тоненькими вусиками повзли по слизькому валу. Андрій, забувши про шаблю та мушкет, став поспіхом стріляти з лука просто в обличчя нападників. Те ж саме робили і його сусіди. Передсмертні крики лунали в морозному повітрі з одного і другого боків. Хтось згадував Христа, хтось Аллаха…
Відчуття реального світу зникло зі свідомості Андрія, мовби вилетіла з нього душа і зникло відчуття буття. Його очі бачили лише розкриті роти ворогів, що волали щось на незрозумілій мові, а він, як заведений, хапав стріли і пускав на ці розлючені пики, не помічаючи навколо себе нікого. Чомусь не зменшувалася кількість нападників, а замість тих, хто посунувся вниз зі стрілою у грудях чи в шиї, вилазили інші і по тілах, уже неживих, дерлися вгору. Уже деякі були майже на вершині насипу і діставали до захисників своїми шаблями. Частіше стали кричати християни, молячи Бога пробачити їх, та скочувалися вниз з раною або бездиханними.
Андрій потягнувся за наступною стрілою, але рука не знайшла нічого. До нього донісся, як із далечини, батьківський голос: «Шаблю бери, шаблю бери, синку!..» За мить оговтавшись, хлопець вихопив шаблю, і цей рух був своєчасним, бо до нього, розмахуючи кривою шаблюкою, вже дерся татарчук з оскаленими жовтими зубами і перекошеним від люті ротом.
Він уже ладен був схопитися на ноги і нанести Андрієві смертельний удар, проте змужніла рука хлопця розсікла загарбникові голову, так зручно нахилену перед Андрієм. Здалося, що зірочки, які щойно сяяли в очах татарина, розсипалися в різні боки, і нападник впав долілиць. Від нерозуміння того, що сталося, Андрій дивився на ворога здивовано. А по тілу татарина, який упав, вже дерлося двоє його одновірців. Андрій з опущеною шаблею мовчки дивився на них. Раптом щось бабахнуло позаду, і передній нападаючий уткнувся головою в землю. Андрій мовчки дивився на це диво. Коли пролунав новий постріл і другий татарин повалився біля нього, Андрій отямився і почав розуміти хід подій. Відступивши за вершину рову, побачив, що позаду нього залягли козаки з мушкетами і, передаючи передньому пістолі, сиділи один за одним вервечкою. Андрій упізнав серед тих стріляючих і Симеона з Іваном. Вони були такі завзяті та веселі, що хлопцеві здалося, ніби це не бій, а знову якесь навчання.
– Давай, Андрійку, братику, гуляй! – кричав йому Симеон і, взявши чергового пістоля, без похибки відправляв кулю у ворога.
Усередині двору, перекриваючи крики наступаючих, лунали голоси оборонців:
– Бий їх, клятих! Коли, доганяй, рубай, відрізай від зграї!..
Симеон озирнувся і побачив, що в іншому місці татарчукам удалося прорватися у двір. Разом з декількома козаками кинувся на допомогу мешканцям монастиря, котрі запекло билися з десятком татар. Уже не встигали козаки перезаряджати пістолі, бо скуласті обличчя були зовсім поряд. Тоді хтось із бувалих козаків закричав:
– Хлопці, рубайте, підсікайте,