та ж церква… Вона ж років з два вже як бур’янами позаростала. Там, казали, якийсь київський дячок відьму мертву одспівував, а вона з труни встала на третій день і зі своїми чортами на шмаття розірвала його. Після того ж церква і запустіла, кажуть, там у ній нечисть та досі є…Та і ніч же ж надворі. Що ж то воно тоді?»
– Чого куняєш, Хведько? Розчумуйся! – почулось од столу.
Я зиркнув туди і вгледів мерця.
Людина, що сиділа за столом, вмерла вже давно, ще за часів моєї юності.
– Що вилупився? Не радий?
Мрець сидів за столом.
Виглядав він увесь як мрець, синій і худий, кістлявий, вишкрябував руками сир з мілкої мисочки і набивав ним рот.
Не плямкав при цьому зовсім.
– Та не дуже, Степане Івановичу. Чого б це ви явились до мене, як ви вже, цей…Та й давненько ж уже… – мовив я, всівшись на полу печі і звісивши ноги до землі, при цьому все ж її не торкаючись з чималенького, знаєте, остраху.
– Не лякайся, Хведько, діло до тебе у мене є, – мовив мрець.
– Яке, Степане Івановичу, ви вибачайте, звичайно, у вас до мене діло може бути? Хіба туди забрать?
– Ні, рано ще.
– А що ж?
– Ну… Сьодні ж день такий як-не-як.
– Який?
– Як який? Мертвецький великдень. Забув?
– Забув.
Я був вельми насторожений цим гостем.
А ви хіба не були б?
– Сьодні всі наші по вулицях швендяють.
– Які ваші?
– Мертвяки.
– Тьху на вас, Степане Івановичу!
– Та вже що є, те є.
Я з острахом зиркнув у бік вікна.
– І багато вас? Таких? – спитав.
– Вистачає. Та не в тому річ. У мене тут…
Мрець поліз рукою під полу свитки, і я не втримався – ледь не поклав на груди хресне знамення.
– Я ж тобі кажу – не лякайся, – прорік на те мрець і виклав на стіл торбу.
Порився в ній і видобув відти книгу та ще жменьку якихось маленьких кульок, що випромінювали тьмяне мерехтливе сяйво.
А ще ж пак довгий згорток із чорної матерії з чимось важким усередині.
– Ось, – мовив мрець, важко зітхнувши. – Оце моя справа до тебе. На Чернігівщині в одному з отаких, як цей, тихих хутірців мешкає одна знайома нам обом особа, котрій треба все це передати. І приглянути за тою особою на тяжких путях життя.
– Хто ж це? Хтось із побратимів? – кинувся я перебирати в пам’яті живих і неживих друзів юності, котрі були якимось чином пов’язані із мерцем.
– Майже, – перервав він мої роздуми. – Ім’я Наталя Максимівна Безрідна тобі про щось говорить?
Я закляк.
Наталка – дочка покійного отамана Максима, маленький теплий вузличок на руках у покійної пані Галини; я не знав, де вона, як вона, знав тільки, що забрали її отого злополучного літа рештки козаків Безрідного кудись, невідомо куди.
Перед очима проплили, наче воскреслі, молоді літа.
– Отож бо, Хведько. Туди тобі й дорога. Вийшов уже час нам, мерцям, наглядати за нею. Тепер живим пора, – прорік ще мрець. – А я піду.
– Куди,