з тим і од чогось світлого, яскравого, що підіймалось у душі, чим дужче я під’їжджав до славного полкового містечка, отак затіг неголосно:
– Добрий вечір тобі,
зелена діброво,
Переночуй хоч ніченьку
мене молодого.
Не переночую,
Бо славоньку чую,
Вже ж на твою, козаченьку,
Голову буйную.
Добрий вечір тобі,
Та темний байраче!
Переночуй хоч ніченьку
Доленьку козачу.
Не переночую,
Бо жаль мені буде:
Щось у лузі сизий голуб
Жалібненько гуде.
Ой як крикнув козаченько, – заволав уже я натужно од тих думок:
До гаю, до гаю
Наїжджайте, воріженьки,
Сам вас викликаю!
І не помітив зовсім, що останні слова доспівував не сам.
– Гарно співаєш, козаче, ой не міг, не міг, знаєш, утриматись, – почулась суха, наче шурхотіння житнього снопа, мова.
Переді мною, наче з-під землі, постав дивний, зарослий довгим волоссям, в піваршина зросту чоловічок.
Його оченята поблискували в променях вечірньої заграви, що саме розпливалась над полями і віддаленими селами.
– Ви, пане, хто? – не зрозумів був я. – Звідки тут?
– Як звідки? – здивувався пан. – Це ти тут, козаче, звідки, а я тут хазяїн. Я польовик.
– Хто? – недовірливо витягнув я.
– Та… махнув рукою пан і заговорив півшепотом. – Знаю, куди їдеш, знаю. І небезпеки там тебе жде аж три. А я… Ти слухай, не перебивай, – огризнувся пан, коли вгледів якусь мою байдужість, хоч я перебивати й не збирався. – Так от. Я тобі у винагороду за твої співи повім. Поїдеш перед самим Ніжином на північ до хуторів, і там будуть болота. Ти людей там стрінеш і з ними підеш. Іди в саму гущу боліт і людей за собою веди. Дехто іти туди відмовиться і піде в інший бік – там він і згибне. А ти іди в самі болота. Оминай вогники віддалених сіл уночі, бо то загибель. То селення покинуті, і там відьми з купальницями веснянок співають, літо прикликають, зайдеш у таке село – не вийдеш більш. От. А в болотах ночами не спи. Три доби тобі потрібно буде, щоб болота пройти – три доби не спи. Як хочеш, але видержи. Як виїдеш з боліт, тоді хоч і серед битого шляху простягнися, а в болотах, у хащах болотяних не спи. З тобою люди будуть – вони схочуть спати і спатимуть. І згибнуть тим. Їх уночі шерстистий подушить.
– Хто?
– Шерстистий. Демон лісовий. Ворог мій заклятий. І останнє…
Я слухав не так уже й байдуже, мені стало навіть цікаво.
– На останній день побачите мандрівного дячка. Він буде складно говорити і повість, що йде з Чернігова в один тутешній монастир в лісах. Він ректиме, що знає дорогу і всіх проведе. Всі зголосяться і підуть з ним. А ти не йди. Ні єдиному слову його не вір. То болотяник, злий дух боліт, а монастир той – місце безлюдне, лячне. І він, демон, супутників твоїх у драговину заведе, всіх до одного. А ти вийдеш на дорогу. І та дорога веде до хуторів. То твоя дорога. Це перша небезпека.
– А друга?
– Друга на хуторі. Хутір здаватиметься тихим і глухим, але то омана.