Облиш мене. Ґейл Форман

десятка дзвінків вона знайшла спеціаліста, в якого тільки-но звільнився час у понеділок.

      Чекаючи на таксі, що відвезе її на прийом, вона пошкодувала про те, що не вкрала цілий довідник «Золоті сторінки». Вона провела усі вихідні у сплячці, дивлячись телевізор і виживаючи на супі та йогурті з маленької італійської продуктової крамниці на розі її будинку. Хоча Мерібет почувалася вже впевненіше, усе ще залишалися справи, які потребували владнання. Де тут є пристойний супермаркет? Аптека? Де їй купити гарнішу постільну білизну замість тієї, що є у квартирі? Без постійного доступу до Google вона не знала, як знайти взагалі будь-що.

      Худорлявий смугастий кіт підійшов до неї, а потім, утративши цікавість, понюхав майстерно вирізаного гарбуза, який уже почав псуватися. Мерібет припустила, що це робота її сусідів зверху, молодої пари, ще одних мешканців цієї вузенької будівлі. Вона знала, що горішній поверх пустував. Містер Джуліо запропонував показати їй квартиру-студію там, але вона відмовилася, сказавши, що може собі дозволити оплачувати й двокімнатну квартиру. (Вона не могла подужати ще двох сходових маршів до мансарди.)

      Двері відчинилися – і з’явився молодий чоловік зі спадистим платиновим волоссям. Він нахилився, щоб погладити кота, але той втік.

      – Він ваш? – запитала Мерібет.

      – У цьому будинку не можна тримати тварин, – відповів він.

      – О. Я не знала. Я тільки-но заселилася до квартири знизу. – Вона сказала «донизу». – Але, на щастя, у мене немає тварин.

      Вона зрозуміла, що забагато базікає, і замовкла.

      – Ласкаво прошу до нашого чудового кварталу, – іронічно сказав молодик, окреслюючи руками похмурий, бездеревий район.

      – Дякую. О, а ви часом не маєте довідника «Золоті сторінки»?

      – Такі досі видають?

      Раптом, порівняно з цим юнаком, Мерібет відчула себе старою бабою, яка чекає на таксі, що відвезе її до лікаря.

      – Санні, – через плече гукнув він, – у нас є «Золоті сторінки»?

      З’явилася молода жінка північноазійської національності. Вона мала глибокі ямочки на щоках, волосся було зібране у хвостик, а одягнута вона була в легінси та широку спортивну кофту.

      – Хіба не їх ми використовували минулого літа, щоб притримувати двері?

      І тоді Мерібет відчула себе на всі 482 роки. На щастя, під’їхало таксі.

      – Можливо, наступного разу, – сказала вона.

      Вона приїхала до лікаря на десять хвилин раніше, як і мала, щоб зареєструватися. Вона абияк заповнила історію хвороб та залишила порожньою форму страхування. Досі вона всюди розплачувалася тільки готівкою. Вона не планувала цього – вона не планувала нічого з того, що відбувалося, – але після тривалих років постійної турботи про інших, а не про себе, вона вирішила, що тепер все буде саме так.