його, але тоді не звернула на нього жодної уваги, минула й пішла далі своєю дорогою. А тепер у ній прокинулась жалість: «Бідний чоловік! Він теж, напевно, чогось прагнув у цьому житті. Може, він теж художник, як я? Мрійник…». Так, моя бездушна піддослідна співчуває незнайомій людині, яку раніше зневажала.
Тасіта не вірить у долю чи фатум. Вона вважає, що кожен перебуває там, де й має бути. Щоб досягнути бажаної мети, людина отримує молодість. І всупереч матеріальній скруті чи фізичним вадам, кожен здатен на перемогу. Просто треба докласти зусиль. Тих зусиль, яких не докладає сама Тася.
У маршрутці невимовно задушливо. Біль посилюється, а вільних місць немає. Та й сама дівчина затиснута між здоровенною товстою жінкою й бабцею, від якої нестерпно несе чоловічим одеколоном – аромат минулого століття. Від різкого запаху її нудить.
– Невже в цій маршрутці немає жодного джентльмена?! На вигляд здорові бугаї, а майже всі жінки стоять! – Роздратування піддослідної сягає меж. – Між іншим, я погано почуваюся, у мене паморочиться голова. А цю бабусю варто було б посадити, хоча б зваживши на її вік!
О-о-о, піддослідна ще в змозі пропустити свої думки крізь решето цензури! Насправді, на її язиці крутилося дещо інше: «Та посадіть хоча б цю стару каргу, бо я зараз наблюю їй прямо на комір!».
– Ми в ХХІ столітті, дівчинко. Кожен сам за себе, – кривить губи в посмішці розумник, який сидить просто перед нею. Але все ж підводиться. – Якщо погано, нехай буде по-твоєму, сідай.
Тасіта міряє його зневажливим поглядом і садовить на вільне місце бабцю. Дихати стає легше.
– Справа не в столітті. А у вихованні, у власних цінностях. Якщо у вас на першому місці власна персона – з вас не вийде ані гарного батька, ані вірного друга. Я вже мовчу про чоловіка, – кинула йому, спершись на сидіння. Біль став сильнішим.
Хлопець уважно дивиться на неї, потім рішуче плескає по плечу статного парубка, який сидить біля вікна.
– Дівчина ж сказала, що їй погано. Невже в тебе серця немає?
Піддослідна здивовано зиркає на «джентльмена». Запаморочення в голові дійшло того ступеня, що почав зникати слух і перед очима пішли кола.
– Не моя проблема, – бурчить велет.
Тасіта починає завалюватися набік. Той самий хлопець підхоплює її й притискає до себе. Від нього пахне шампунем і цигарками. Запах приємний і звичний.
– Гей, козел, ти що, не чуєш? Дівчині погано. – Рука лягає на плече «козла».
Несподівано худобина слухається й встає. Хлопець обережно садовить Тасіту на його місце. «Слухняність» чоловіка стає зрозумілою за кілька секунд – маршрутка під’їхала до його зупинки.
– Тобі де виходити?
– Через п’ять зупинок… Біля літака, – вимучує кожне слово Тасіта, заплющивши очі.
Їй зовсім зле. Якщо вона зможе сидіти на роботі – це буде якнайкраще.
Вона почала куняти, але міцна чоловіча рука, схопивши її за лікоть, витягла на вулицю на потрібній зупинці. Тут вона наче протверезіла й нарешті роздивилася хлопця. Він був трохи