тончики. Оплачуваний сервіс у євро або в гривнях.
Шарудять паперові обгортки. Але ніщо з літакового перекусу не викликає в Дарини апетиту. «Пирогів зі шкварками та смаженою цибулею і… горня козячого молока? – О, так!» – запитує себе і собі ж відповідає, ковтаючи слину. Чекати на такий-таку обід-вечерю залишилося вже зовсім недовго. Щонайбільше до завтра. Але це вже ніщо. А щоб заморити хробака голоду, намацує на колінах маленьку торбинку. Розщіпає замочок і, не зазираючи всередину, навгад витягує звідти три шоколадних яйця вполовину меншого розміру за перепелині. Розгортає позолотки і задоволено їсть.
Літак легко пливе по небу, розрізаючи металевими крилами блакитно-білосніжний простір. Дарина роздивляється в ілюмінатор небесні полонини, подекуди схожі на вкриті сніговою периною підгір’я рідних Карпат.
Заколисана монотонним похитуванням металевого птаха, задрімала. Приснилися їй звивиста Виженка й бурхливий Черемош. Іде вона берегом знайомих з дитинства річок і очей не може відвести від стрімкої течії кришталево-прозорих вод. Вбирає зором і слухом краєвиди й шум Виженецьких водоспадів.
«За кілька хвилин наш літак перетне небесний простір України», – голос пілота миттєво висмикує її з видінь. Одразу ж забуває про сон. Батьківщина. Розхвилювалася. Очі зволожилися від надміру почуттів. Невідомо звідки виринає передчуття чогось важливого, що відбувалося без неї у житті її найрідніших. Аби тільки усі живі-здорові, а що відвикли одне від одного… якось дійдуть ладу. Якось? Мусять поладнати, повинні порозумітися, бо тільки думки про них і любов до них тримали і допомагали їй на чужій землі.
Літак пішов на зниження, повільно опускаючись поміж хмарами. Перед очима замерехтіли спершу зелені поля і схожі на вигини трикутного шоколадного торта гірські вершини. Згодом – дахівки багатоповерхівок, стрічки доріг. І ось літак вже торкнувся посадкової смуги й помчав у бік аеропорту. «Залишайтеся на місцях! Не розстібайте ременів безпеки і не вмикайте мобільних телефонів до повної зупинки…»
Коли сталевий птах спинився, пасажири миттєво зіскочили кожен зі свого місця. Жінки, чоловіки з дітьми щільно заповнили увесь салонний простір до виходу, поспішаючи на зустріч з рідними. Мóлоді серед них майже немає – не більше п’яти осіб. Дарина помітила двох жінок свого віку, які прилетіли на Батьківщину в супроводі італійців. Один з них тримає на руках однорічного хлопчика. Задивляється на італійця з дитиною.
Першими прибулих на Батьківщину через власні щупальця перепускають працівники паспортного і митного контролю аеропорту. Перевірку паспорта проходить безпроблемно. Митний контроль змушує її добряче понервувати. Даринину валізу відставляють зі стрічки. Митник суворим голосом наказує пройти з ним у спеціальну кімнату. Далі вимагає відкрити валізу.
– Що то там у вас за коробка всередині? – запитує строго.
– Коломба… італійська паска…
– Паска, кажете… Витягуємо все і показуємо. Звідки я знаю, що ви везете. Кажете «паска», а може бути неоподаткована електротехніка. Або й наркотики.
Він знущається чи це таке персональне для неї «Ласкаво просимо в Україну!»? Жінка покірно виставляє на стіл вміст валізи. З-під власного вбрання і подарунків для рідних витягує скуплені по сконто[2] в супермаркеті спагеті, упаковку з кількох баночок тунця, сир Grana Padano, оливкову олію extravergine, дві пляшки червоного вина Grignolino d’Asti, упаковку з двох пачок кави Lavazza Oro, дві стограмові упаковки prosсiutto crudo, коробку з коломбою, прозорі упакування із загорнутими в різноколірні позолотки маленькими шоколадними яйцями всередині.
– Так… Для кого везете? – доскіпується митник.
– Для власної сім’ї. І продукти, і подарунки, – відповідає щиро. З перевозом багажу їй боятися нічого – усе в нормі, дозволеній авіаперельотами. Добре, що її попередили, як із митниками розмовляти. – …тут лише гостинці… додому.
Суворий працівник митного контролю, недбало поперекидавши на столі її речі, а далі допитує:
– Валюту ввозите?
– Небагато…
– Небагато – це не відповідь. Складайте все назад і показуйте паспорт. Скільки були в Італії? – Вимогливо простягає руку до Дарини.
– Два роки… Трохи більше… – Жінка похапцем вкладає всередину документа стоєврову купюру. У голові пролітає думка: «Аби тільки на цьому й скінчилося». Передає митникові. Серце несамовито калатає в грудях, готове розірвати їх і вискочити звідти назовні. На чолі проступають холодні краплини поту.
Він недбало гортає сторінки паспорта, зауважує гроші, мовчки ховає їх у кишеню. Після недовгої паузи, що видалася їй нескінченною, митник повертає документ. Його губи розтягуються в усмішці.
– Вітаємо в Україні!
Хух! Пронесло! Дарина нечутно, полегшенно зітхає, застібає валізу й виходить у хол аеропорту. Прибулих з нею жінок зустрічають чоловіки й діти. Марія, яка сиділа поруч у літаку, зі сльозами на очах стискає в обіймах шестирічного хлопчика. Отак виростають сини й доньки без материнської любові. Поруч із хлопчиком ніяково усміхається п’ятдесятирічний