Марiанна Гончарова

Персеїди. Нічна повість


Скачать книгу

заходилися розшукувати по світах своїх рідних. Хто сам, а хто й через компанії та адвокатські фірми. І потяглися до моєї мами прохачі – перекладіть з англійської чи на англійську. (Тоді у нас ще не було бюро перекладів, допомагали по-сусідськи, безкоштовно. Мама – за «велике спасибі, мадам Гончарова, щоб ви були здорові», а я – за «Дай Боже тобі, Марусенько, жениха щедрого і вродливого».)

      Містом поповзли чутки, що родичі емігрантів отримують з-за кордону посилки з подарунками, гроші і навіть спадщину!

      Отак уже знайома нам баба Надя опинилася першою в цьому списку, але далеко не останньою.

      Скільки вона попоходила до моєї мами – перекладати листи аж із Канади! Чи писати зворотні. Опасиста, із ціпком (уже тоді – дуже похилого віку) і завжди в супроводі маленького, такого ж старезного песика із сивою мордочкою. Вони ледве підіймалися до нас на другий поверх, перевалюючись, як качечки. «Тут сиди…» – кидала собаці баба Надя і, хрипко дихаючи, довго роззувалася, знімала чуні, залишаючись у великих грубих плетених шкарпетках. Проходила до кімнати, зручно всідалася. Переводила подих, мама приносила їй воду. Трохи відхекавшись, баба Надя лізла до своїх численних, вдягнених одна на одну кофтин, діставала елегантний блідо-блакитний конверт. Мама розгортала лист, написаний на хрусткому напівпрозорому папері, і починала перекладати:

      – «Дорогі тітко Надю, дядько Іване, небожі Колю, Ромо, Женю, Мар’яно і Христино…»

      – А чо моїй старенькій мамі (дай їй Бох здоровічка) не пишуть «здрастуйте, шановная двоюрідна прабабусю Оляно»? – втручалась баба Надя.

      Моя мама знизувала плечима.

      – О! – обурювалась баба Надя. – Усім «здрастуйте пожалуста», а мамі – нє.

      – «Ми отримали від вас хустки з квітами, з орнаментом – червону і чорну, з китицями по краю, і навіть заплакали, які вони гарні…» – продовжує перекладати мама.

      – Дааа, – провадить баба Надя, – і я плакала, коли їх діставала. Такі гроші вбехала!.. А вони мінє шапки якісь прислали, самі, навєрно, й в’язали. А ще – хрестики пластмасові зелені. От куда я хрестика того вчеплю зеленого? Батюшка наш спугається того зеленого хрестика…

      – «Ви такі люб’язні… – продовжує моя мама (її витримка просто вражає). – Запитуєте, що нам надіслати? Ми би просили надіслати нам три низки коралів на згадку про нашу українську юність, якщо це буде вам не надто дорого».

      – Буде! – грюкнула баба Надя. – Ще й як буде дорого! – Ти ба! А чо вони ніколи не спитаюцця, шо вам прислати, тьотю Надю? Щось, може, мериканське з їхнім орнаментом і з китицями? Ану пиши давай, – баба Надя рішуче тицяє спрацьованою важкою долонею в листа. – Напиши, шоб прислали Женіку джекси.

      – Що-що?

      – Ну штани такі. Джекси чи як воно.

      – Джинси? – уточнює мама.

      – Мо’, й джинси… – відгукується згідливо і стомлено баба Надя.

      Мама розкладає аркуші для листа, дивиться на бабу Надю запитально. Обличчя бабине стає урочистим, напруженим і ледь розгубленим, немовби