З кутка в куток ходила вродлива довгонога білявка років тридцяти.
– А-а, пане капрал! – усміхнулася вона. – Кого це ти мені привів? Хочеш аж двох мені підселити?
– Нє, просто хотів, аби вони подивилися на тебе. Краса потребує уваги. Хочу, аби вони запам’ятали тебе і носили у своїй пам’яті, знаючи відтепер, що навіть такий втілений янгол може перетворитися на бестію.
– Ой, не треба мені тут папільотки на голові крутити[27]. Ви знали мого чоловіка? Ото була бестія! Мав купу коханок, а я то все мусила терпіти.
– То чому була така дурна та й не найняла когось, аби дав йому по голові, а сама взялася труїти? Уявляєте, – звернувся до нас, – ще й сама пішла до аптеки й купила трутку. То ж треба розум мати!
– Ну, так… – погодилася білявка. – Другий раз я б так не попалася.
– Другого разу не буде… Там у мене є один молодик, який за три дні обідати буде на небесах. Він не проти зустрітися з тобою тет-а-тет. Таку маленьку послугу я можу зробити для вас. Просто хотілося б, аби таке перфектне тіло ще отримало свою порцію втіхи. Га? Що скажеш?
– Ах, як ви смакуєте подібні слова! З вас вийшов би добрий кухар, а вийшов…
– А вийшов?..
– А вийшов лантух гівна!
– Ну, курва!
Капрал роздратовано затраснув двері, підборіддя його тряслося. Він скомандував іти поперед нього, ми пройшли ще зо сто метрів і опинилися біля дверей нашої камери. Скреготнув ключ.
– Ну, будьте, як вдома, – кпив собі капрал. – Скоро обід.
Віконце з ґратами високо вгорі демонструвало нам клаптик неба. Стіни були розписані розмаїтою базґраниною, траплялися віршики і малюнки. По обидва боки камери тяглися дерев’яні причі, на яких лежали сінники, застелені коцами. За хвилю нам принесли простирадла з сірого грубого полотна та подушки, напхані соломою. До стін кріпилися полички з мисками, ложками та особистими речами. Під вікном стояв невеликий стіл. Причі й стіл примоцовані були залізними штабами до підлоги. Камера була розрахована на чотирьох. Двоє інших в’язнів дивилися на нас з нижніх прич вивчаючими поглядами. Один з них був доволі грубим і присадкуватим з великим картопляним носом, він забурчав:
– Шо, знову «долиняри» чи «павуки»? – натякаючи на «долинярів», що крадуть з кишень, і «павуків», що крадуть «павутину» – випрану білизну з горищ.
Другий, старший хлоп, скидався на сухотника, аж закашлявся так сміявся. Кулюс окинув оком причі й промовив:
– Я Кулюс. Запам’ятали? Ну, то йо. Мені закатрупити, як два пальці обслинити. І таких гівнюків, які регочуть без причини, я з особливим задоволенням чикрижу майхером[28]. А це мій кумпель Стефко, – він зробив паузу, мовби спостерігаючи, який ефект викличе моє ім’я, і повторив: – Стефко. А тепер язда[29] нагору, бо наші причі внизу.
Грубий повагався лише мить, врешті встав і переставив свого сінника нагору, а з верхніх зняв і дбайливо розстелив унизу. Те саме зробив сухотний.
Двері відчинилися і нам