погрожуючи, що нас усіх – цитую – «разом з американцями треба мочити». Він репетував хвилини три, зрештою – суто в російському стилі – перейшов на мати та прокляття.
Я мовчав, розуміючи, що вдаватися до логіки, намагатись переконувати доведеного до істерики опонента марно. Мовчав, із гіркотою усвідомлюючи, що Андрій Макаревич,[12] якого зараз цькують у Москві, мав рацію: бісів із людей випустити легше, ніж загнати в них ангелів. Невдовзі звіряче верещання, мало схоже на спілкування, мені набридло, я почав думати, як завершити розмову, коли раптом співрозмовник, певно, знавіснілий від моєї мовчанки, випалив:
– Знаешь что? В Сибири уже строят концлагерь для вас!
– Для нас?… – перепитав я.
– Да! Для таких, как ты! Для украинцев! Достали уже!!
Вигадки, звісно. Побрехенька з тієї самої опери, що й історії про 1800 автобусів із «бандерівцями», які в березні їхали вбивати людей до Криму, про виселення російськомовних із Криму, про скасування святкування 9 травня в Україні тощо. Та йдеться не про це. Той москвич – майже сорокарічний сім’янин, людина з вищою освітою – не просто вірив у початок будівництва концтабору. Він хотів, щоби його почали будувати.
– Давай, приезжай, там уже ждут тебя!
Я ще трохи помовчав, а тоді сказав:
– Тільки через твій труп, друже… тільки через твій труп.
І розірвав зв’язок.
14
Протягом 2007–2009 років я навчався в Королівському технологічному інституті в Стокгольмі, де зблизився із трьома вихідцями із колишнього СРСР: двома росіянами – Сергієм і Семеном (Семен із 14 років проживав у Франції та на час навчання у Швеції давно мав французький паспорт) і білорусом Дімою. Відкладаючи гроші зі стипендії, ми дозволяли собі раз на два-три місяці вибратися подорожувати Європою: Норвегія, Фінляндія, Естонія, Латвія, Італія, Франція тощо. Щоразу, заходячи до бюджетного хостелу, наша ватага наштовхувалась на типове запитання:
– Where are you from, guys? Звідки ви, хлопці?
У цей момент Семен, який понад сім років проживав у Євросоюзі, виступав уперед і гордо заявляв:
– We’re from Russia!
Сергій і, що найдивніше, білорус Діма, приглушено мугикаючи, підтакували йому. Дімон (історія подібна до описаної Томашем Кваснєвським, ведучим із Polskie Radio) соромився зізнаватися, що він білорус.
Мене поведінка Семена відверто дратувала. Я розштовхував хлопців ліктями та щосили волав:
– I’m not Russian! I’m UKRAINIAN!
Ми з цього приводу багато сварилися із Семеном. Він не розумів, чому я так навіснію, коли він називає мене росіянином. Остаточно збагнувши, що не зможу пояснити «натуралізованому французу», в чому проблема, вирішив діяти інакше. Тепер, заходячи до якогось хостелу, виривався вперед, ставав до росіян спиною та на запитання «Where are you from?» недбало відповідав:
– We’re from Ukraine…
Ви можете не погоджуватися зі мною. Не погоджуватись із тим, що я написав у цьому розділі. Ви навіть можете так