мамі. – А то думала, що зійду з глузду. Ніч була, мамо, темна ніч!
Потроху життя налагоджувалося. Надежда навчилася сама пекти хліб, взялася вишивати – зробилась спокійніша.
Аж тут почали жінки Надежді доносити то одна, то друга, що її Віталька пустився берега.
– Он як почав гоголем ходити, лисину під чуб ховає, ти не помічаєш?
– Либонь, завів собі коханку та й розважається на стороні… – казали прямо в вічі.
І раптом…
– Бачила, як із букетом троянд ішов!
– Мені він букетів уже давно не носить, – зітхала на те Надежда.
– Та комусь же несе?
А далі ще й таке…
– Бачила твого Віталіка сьогодні у місті, стояв біля парку з якоюсь красунею, напевно про зустріч домовлялися.
– Може так, знайома… – не вірить вухам Надежда.
– Та вона йому бісики пускала, а Віталік – тільки ж ти не здавай мене! – тримав її за руку, от!
– Ти, Надеждо, придивись пильніше, чим твій чоловік після роботи займається, спитай його, куди він ходить.
Надежда й придивилася, і спитала…
Якось увечері, тільки-тільки переступив поріг, а вона й накрила мокрим рядном:
– То це так?! – кричить. – Я тут сама з дітьми воловоджуся, а ти волочишся за молодицями?!
– Це хто тобі таке сказав?!
Надежда не хотіла видавати, хто, то й перемовчала. А Віталька тоді:
– То це ти не маєш доказів, а причепилась? Мабуть, тільки вишукуєш причин, щоб мене позбутись?! Чого ти, курко дурна, добиваєшся? Розлучення хочеш?! То буде тобі розлучення!
Пожалілася тоді Надежда на чоловіка своїй матері, виплакалася їй у слухавку й поради запитала. А та:
– Я тебе заміж йти не силувала, – каже, – треба було після школи в інститут вступати та для початку вивчитися, знайти гарну роботу; ми ж тобі з батьком про те казали. Але… Як ти нас тоді не слухалася, вчинила по-своєму, вийшла заміж – то тепер терпи! Кому, як не мені, знати… – щось недоказала.
– У Віталіка є інша жінка, я його покину! – кричить Надежда, думає, що матір тим розжалобить. – Можна, мамо, я до вас повернуся?
– Коли б ти ще була сама, то й мови немає, приїхала б, забрали. А тепер у тебе, Надеждо, ще є двоє малесеньких дітей, хто їх одягатиме й годуватиме? На нас із батьком не надійся, нам аби пенсії на ліки вистачило, де ще троє людей на собі тягнути?
– Я піду працювати, – хапається Надежда за соломинку.
– А моє хворе серце? – каже мати. – Мені потрібен спокій, тиша в домі, діти ж будуть бігати, галасувати. Та й не закінчиться те ваше розлучення одним днем, ми з батьком не витерпимо тяганини.
От Надежда і притихла. Бо куди їй було діватися? За що б вона жила? Куди в чужому місті пішла б на роботу? Хіба прибиральницею, та й то які часи! – нехай би знайшла ще де роботи! А коли б і знайшла, то як поділити на себе й на дітей ту дрібну зарплату; квартиру знайти, дівчаток на когось залишити?
Обдумалась Надежда…
І відтоді й голову схилила, ходить, мов вівця, покірна й тиха.
А Віталька з того радий!