Надежда чоловіка всовістити – тільки посміхнувся. А як підняла голос… То він як шпурнув її у груди, тільки ноги зблиснули.
Надежда упала навзнак, головою ударилась об двері, скрикнула, розпласталася на весь зріст. А Віталька переступив її та й пішов собі, і не оглянувся – жива вона, чи, може, вбилась.
І не часто, але почав Віталька Надежду бити, чи казала вона йому що гостре, чи тільки мовчки – але «не так» дивилась.
Потому перестав чоловік додому на ніч приходити.
То удень перебуде на роботі, увечері не повернеться, переночує десь і аж надвечір другого дня прийде.
А далі й по три дні на квартирі не з’являвся.
Мусила сховати Надежда гордість у кулак та й іти до чоловіка на роботу, щоб хоч там його застати.
– Віталю, у нас нема що їсти, дай хоч трохи грошей… – просить.
А він:
– Нема грошей і у мене, – каже, – ти ж повинна від подруг своїх знати: нам ще зарплатні у цьому місяці не давали.
Надежда запитує у жінок, а ті кажуть: та ні, була зарплата, невелика, але ж була.
От Надежда знов – до матері.
– Мамо, – просить, – порадь мені, що робити? Хіба йти й просити у чужих людей, бо немає вдома ні копійки, діти хочуть їсти, а чоловік мене майже кинув.
А та порадила:
– Йди, – каже, – Надеждо, в касу й гарно проси касирку, щоб як будуть Вітальці видавати гроші, то нехай перед тим тебе попередить.
Так вона й зробила. В день зарплати пішла Надежда – ще й не сама, а з дітьми! – до каси, сіла біля дверей на стільчику та й сидить.
От приходять офіцери за платнею, дивляться на бідну жінку, головами хитають, вітаються. А Вітальки нема й нема. Діти почали вередувати, касирка боком зирить. То Надежда, щоб зайняти чимось дітей, носить їх по коридору, показує на стіни, а тоді почала гратися у «тосі-тосі»; хтось дав дітям по цукерці.
Аж тут – іде Надеждин чоловік… Як побачив свою сім’ю, зрозумів усе (або йому колеги розказали) та аж озвірів! Мовчки вхопив жінку попід руки й витурив за двері, а там вхопив за комір та й поволік додому; дітки плачуть, дріботять слідом, він і на них горлає; тягне.
А вдома так змісив, що Надежда тиждень боялася через синці на вулицю вийти…
Але від того разу гроші Віталька, хоч і небагато, мусив-таки давати, бо з нього у частині почали глузувати.
Ох і відливалося Надежді за ті насмішки!
Віталька прийде сердитий, Надежда сипле їсти, а він:
– Ти знаєш, що мені було?! Сьогодні той і той мене підкушував! Я своє життя у тих казармах трачу, я вислужуюся як можу, думав, колись мені звання підвищать. А все через тебе! Ти ж мене осоромила, принизила мене, цього мені ніколи не забудуть!
– Ти сам у тому винен…
– То це я винен у тому, що мені не платять? Я вчився! Я у школі був відмінником, училище закінчив із відзнакою! Мої батьки на мене покладали надію, вони копійку до копійки відкладали, щоб я в люди вийшов, вони б мали мною гордитися! І гордилися б, я б дослужився! Аби не ти… Ти мені неначе кістка поперек горла стала! Ти наче горб тяжкий на моїй спині! Бачити тебе не хочу!!!
– Тепер