детальніше ту ж ідею в «Батаві».
«Язик немилостив» більшовизм обернув у рабство. У себе він робив усі зусилля, щоб високо тримати ідеї панівної нації, які давали їй силу: культ власної державності, імперіалістичний розгін, дух комбативності завойовництва, расової вищості, традиції питомого Росії історичного устрою – абсолютизму й сильної, окремої від маси, провідної верстви. На Україні ж старався більшовизм знеславити і зогидити все, що давало силу нашому національному організмові: всі славні спогади минулого, шляхетну гордість вільного народу, його завзяття, предківську мудрість, власну правду, правду не рабської, лише зієрархізованої, з окремою провідною верствою суспільності. З допомогою наших перевертнів або «інтернаціоналістів» усіх сортів (лівих і правих), зганьбив більшовизм тавром «вузького шовінізму», «провінціалізму», старомодної «романтики», «ретроградства», «відсталості», «схоластики» чи «середньовічного фанатизму» – всі вартості, які надавали нашій історії блиск і силу, щоб увити в нових поколіннях спогади минулого, слави, обернути їх у безбатченків, у голоту, положенням і психікою, зробити з нації плем’я гелотів. Зняти з колишніх наших чеснот це ганьбляче тавро і привернути їм їх блиск, зробити з них дороговказ майбутнім поколінням, поставити на місце скастрованої «мудрості» ідеологів гелотів традиції вільної нації, витягнути з-під намулу байдужності і злоби наші історичні спогади й дати образ збудованої на них нашої правди в нашій хаті, – накреслити ідеал нової суспільності, обрис і основні прикмети її провідної касти, її суспільної організації стараюся я в цій книзі. У перших розділах я зупиняюся над причинами упадку провідних верств взагалі, над причиною упадку козацького панства й демократичної «еліти» 1917 р. Дальше – над прикметами, які повинна мати провідна каста і над основними засадами кастової суспільності.
Не маю наміру погодити з собою своїх противників, тому не злагіднюю тону цієї книги. Говорячи за Вишенським: «научился от Христа істини без похлібства лож ложжю, вовка вовком, злодія злодієм, розбійника розбійником, диявола дияволом звати». Писав цю книгу для немногих, бо немногим лиш дано звершити многе; бо, кажучи словами Клирика Острозького, «не випадає говорити й радитися зі слабими про силу, зі сліпими про світло, з розбійниками про мир і згоду, з безсоромними про побожність». Звертаюся не до безсоромних і розбійників, а до шляхетних; не до сліпих і дурних, а до мудрих і зрячих; не до слабих і трусів, а до мужніх. До тих, хто покликані створити нову касту «луччих людей» – єдиний маяк у божевільнім хаосі нинішнього дня.
Серпень 1943
Думки цеї книги автор розвивав у наступні роки в статтях в «Українському кличі», Лондон, в «Українці», Париж, у «Вістнику», Нью-Йорк, у «На варті», Торонто, в «Америці», Філадельфія і в інших, а так само в окремих виданнях, як «Хрест проти дявола», «За який провід», «Яка має бути література», «Демаскування шашелів», виданих у Канаді, в Німеччині і в Аргентині, рівно